Міхаелеві не допомогло й те, що у французьких школах за його романом «Ватага розбійників» вивчали німецьку мову, що десять років тому на прийомі в посольстві з приводу прем’єри «Карла і Анни» французькі міністри тисли йому руку. Не допомогло й те, що він був політичний емігрант, відвертий противник нацизму.
Разом з тисячею чотиристами старих євреїв Міхаеля припровадили до занедбаного селянського дворища — повітки й хліви були без вікон, без дверей, на цементованій долівці замість підстилки — смердюча пріла солома. А вже настав жовтень, і стояла холодна, пронизлива погода. Першого ж тижня четверо захворіли на запалення легенів. Лікар, також емігрант, безпорадно спостерігав, як один з них помер,— у табірного начальства годі було випросити навіть таблетку аспірину.
На весь табір був один-однісінький умивальник — кран не більший, ніж на якій-небудь злиденній кухні. І щоранку рівно о десятій воду з незрозумілих причин перекривали. Міхаель не брав участі в щоденних бійках чотирнадцяти сотень за пригорщу води, якою можна було хіба що розмазати бруд на руках та на обличчі. Він став стоїчною колоною неохайності.
Дворище день і ніч охороняли солдати з зарядженими гвинтівками, виходити ні на крок не дозволялось, а двір був такий малий, що чотирнадцять сотень людей, аби ковтнути свіжого повітря, мусили безперервно штовхатися з кутка в куток. Навіть якби всі непорушно застигли, то й тоді двір був би напхом напханий.
У цих невпинних людських жорнах, у цьому сірому людському місиві був один чоловік, австрійський єврей, з червоною стрічкою ордена французького Почесного легіону в петельці. Міхаель попрохав його не знімати почесної червоної стрічки: її було приємно бачити за таких обставин.
Всі розмови точилися навколо однієї теми, навколо одного питання, на яке ніхто не знаходив відповіді? чому з ними, жертвами і явними противниками нацизму, обхбдяться, як із запеклими ворогами Франції? Один єврей-емігрант, якому через свій вік уже нічого було боятися концтабору, відповів на це питання в одному паризькому тижневику. Зваживши у своїй статті необхідність для Франції захищатися й тяжку, гідну співчуття долю євреїв — жертв нацизму і зробивши це з винятковою, бездоганною об’єктивністю, автор дійшов висновку, що не варто дорікати Франції за те, що вона кидає до концтаборів жертв Гітлера, адже вони кінець кінцем — німці.
Зубний лікар з Берліна, якому хтось надіслав цей номер журналу до табору, зачитав статтю просто посеред двору тисячі чогиристам своїх товаришів у нещасті.
Мертву тишу порушив нечуваний вибух обурення. Намагаючись перекричати натовп, лікар запитував, як може єврєй- ємігрант виправдовувати публічно цей захід французького уряду, спрямований проти євреїв-еміг- рантів.
Згодом той зубний лікар, усе ще білий як полотно, підійшов до Міхаеля і спитав, чи написав би той писака таку статтю, якби і його запроторили до концентраційного табору. Аж затинаючись від хвилювання, він допитувався:
— Чи написав би він отаку статтю й тут, у таборі?
Після затяжних дощів двір перетворився на непролазне глейке багно, залите водою. Люди валялися в повітках та хлівах, де вже не було чим дихати. Але й тут, на цьому смердючому солом’яному лігві, Міхаель працював далі над своїм романом про кохання. Закінчивши опис ялинника словами: «Дрізд прокреслив чорну лінію від струмка до верхівки, верхівка захиталась, а на ній загойдався, все насвистуючи, дрізд», він мимоволі засміявся зі свого на- диво тверезого божевілля — тут, у цьому брудному, смердючому й холодному пеклі, він змальовує рай!
Через півтора місяця з табору звільнили трохи емігрантів, і серед них Міхаеля та доктора Фрідмана, відомого берлінського ларинголога, з яким Міхаель потоваришував. їх довезли до станції й відпустили. Обоє зайшли до пристанційного
