Коли Міхаель озирнувся, щоб подивитись, що там з чехом,— той упав, сплигнувши з муру,— він побачив угорі на схилі трьох німецьких солдатів. Раптом солдати поприпадали на коліна, застрочив кулемет.
Усі четверо покидали свої клунки й подалися до струмка. Перебравшися через нього, вони вилізли на високий берег і нерішуче роззирнулися довкола, не знаючи, куди бігти, щоб не потрапити до німців у лабети.
Якийсь школяр, зіскочив з велосипеда і, затинаючись від хвилювання й бажання допомогти, почав пояснювати, як дійти до узбережжя, де можна не боятися навернутись на очі німцям.
На їхньому шляху виріс крутий пагорб. Вже на самісінькій вершині серце профспілкового діяча не витримало — він поточився і впав мертвий.
Спотикаючись і важко хекаючи, троє спустилися глибокою ущелиною, яку показав хлопчина, й зненацька перед собою побачили море. Вони побігли вздовж берега, гнані свідомістю того, що кожний крок віддаляє їх від табору. Аж як стемніло, вони зупинилися на ніч, сховавшись за глинястим пагорбом.
їхньою метою була Англія. Але старий рибалка розбив цю мрію — по всьому узбережжю німці конфіскували пальне, щоб рибальські моторки не могли вийти в море.
— Німці не хочуть, щоб наші хлопці повтікали до Англії,— пояснив рибалка.— Щоночі вони так і шастають у морі на катерах з прожекторами. Тепер тут і на веслах не пройдеш.
Море й небо зовсім почорніли. В цьому мороці вони брели берегом цілу ніч, усе далі й далі.
Чотири тяжких дні провели безпорадні втікачі в якійсь розваленій кам’яниці. Один селянин тайкома приносив їм попоїсти. Тріскотіння мотоциклів, які проминали кам’яницю, не раз нагадувала їм, що, коли вони залишатимуться тут довше, їх рано чи пізно виявлять. Але куди податися — ніхто не знав. Позаду лежало море, попереду була німецька армія.
Чи не вдвадцяте вони вийшли на берег, звідки жодна дорога не вела з Франції на волю. Нарешті Міхаель висунув план, який і іншим уже спадав на думку, тільки ніхто не наважувався його висловити — таким він здавався нездійсненним:
— Ми можемо вибратися з Франції лише через який-небудь порт на Середземному морі. Єдине, що нам лишається,— це тікати до Середземного моря.
Болісно посміхнувшись, австрійський журналіст відказав з таким виглядом, неначе вже давно все обміркував:
— Ми на березі Атлантичного океану. До Середземного моря, скажімо, до Марселя, звідси тисяча кілометрів. Але навколо кожного міста й села, зайнятого німцями, доведеться робити чималий гак; отже, нам треба подолати щонайменше дві тисячі кілометрів. І то — пішки! Поїздом не можна!
Чех додав розпачливо:
— Але ж між Атлантичним океаном і Середземним морем німецька армія!
Міхаель відповів:
