— Але ж якщо ми не нападемо тепер, то чи не доведеться нам коли-небудь сказати собі: саме тоді ми втратили світ. А ви як гадаєте? — звернувся він до цивільного. Той спокійно відказав:
— Хайль Гітлер!
Після цього умовк навіть лейтенант.
Господар приніс яєчню. З кутка почувся голос цивільного:
— Франція на лопатках, knocked out! 3 Ви своє діло зробили. Тепер наша черга. На жаль, багато хто з панів, які нас особливо цікавлять, вже не на окупованій території.— Гестапівець підвівся.
В цю мить з’явився австрієць і радісно гукнув з порога:
— Там аж десять велосипедів. Можна вибирати! — Побачивши відвідувачів біля стойки, він остовпів.
Але гестапівця не цікавили оброслі французькі селяни, що їли яєчню, запиваючи її червоним вином. Він проминув їх і попростував до виходу. Невдовзі пішли і обидва офіцери.
— У нашій втечі все залежить від якихось дрібних випадковостей,— мовив Міхаель.— Якби ту радісну звістку про велосипеди ви повідомили не по-французькому, а по-німецькому, що, зрештою, було б цілком природно, то цей пан, безперечно, запросив би нас до свого кабінету.
Чех купив три велосипеди. (На грудях під сорочкою він носив велику суму грошей. У Міхаеля ж та австрійця не було ні франка). Вони проїхали трохи по шосе «Насьйональ» — до першого роздоріжжя, потім збочили на путівець. Так почалася подорож через Францію — степовими дорогами та лісовими стежками.
Полохливий чех завдавав чимало клопоту. Щоразу, коли треба було покинути якусь надійну схованку, де
вони зупинялись, він затівав кількагодинні балачки, які ні до чого не приводили. Він не хотів ризикувати, хоча сам-такн й визнавав, що інакше задум і не здійснити, що, коли вони взагалі хочуть просуватися вперед, треба бути готовим десятки разів на день потрапити в лабети німцям, які вже позахоплювали всі містечка й могли з’явитися будь-де. Залишалося одне: не звертати уваги ні на чеха, ні на його страх і спокійно рушати далі. Тільки так можна було змусити його вийти з надійного сховища й виїхати на дорогу.
Нарешті вони дісталися до неокупованої території, де появи німців можна було вже не боятися. їхня подорож тривала двадцять вісім днів, і в двадцяти восьми селян — рівно в двадцяти восьми — втікачам доводилося просити притулку. Далі вони сіли в поїзд на Марсель.
Але втеча з табору й подорож від Атлантичного океану до Середземного моря через окуповану територію виявилися просто сповненою пригод, хоч і виснажливою прогулянкою, приємною порівняно з тим, що поліція витворяла з емігрантами в Марселі. Міхаель казав собі, що він ніколи не зуміє правдиво відтворити цю безперервну круговерть убивчих погроз і пекельних мук заляканих, украй розгублених і безпорадних емігрантів.
Тюрми були переповнені. Щодня і щоночі поліція влаштовувала облави, після яких зникало й уже ніколи не верталося ще кілька емігрантів. Щоразу в їхніх документах чогось та бракувало — то якогось підтвердження, то печатки, а то відпускної за підписом коменданта табору,— тобто саме того папірця, якого емігрант, що втік з німецького табору, і не міг мати.
