Серед численних і неймовірних чуток знову й знову зринав досить схожий на правду поголос про те, що німці вже почали окуповувати Південну Францію, отже, й Марсель. Ця звістка жахала й без того наляканих та засмиканих емігрантів, бо з Франції їх не випускали. Кожний розжився на іспанську чи португальську транзитну візу, а також візу на в’їзд до якої-небудь екзотичної країни. Але виїзних віз французькі власті не давали. Не давали — і край. Причини ніхто не пояснював, бо її й не існувало. (Коли невдовзі німці таки захопили Південну Францію, французька поліція видала гестапо тисячі емігрантів — чоловіків, жінок, дітей, які кінчили своє життя в печах Освенціму. Вони б не загинули такою жахно ливою смертю, якби французькі власті дали їм дозвіл на виїзд).
Із цього кільця смерті нарешті пощастило вирватися якійсь кількості емігрантів; серед яких був і Міхаель. Без усяких віз вони перейшли французько-іспанський кордон у Піренеях. Багатьох було заарештовано ще на шляху до кордону — на станціях, у поїздах, багатьох — уже на кордоні. Багато хто волів краще вмерти, ніж знову повертатися в марсельське пекло, й наклав на себе руки прямо на кордоні, за крок від волі.
У Ліссабоні Міхаель за Кілька тижнів одержав американську візу через спеціальний комітет, організований Франкліном- Делано Рузвельтом для врятування відомих європейських учених і митців від нацизму. Дев’ятого жовтня 1940 року він з важким серцем піднявся на борт пароплава. Що робитиме він, німецький письменник, в Америці?
8
Пароплав заходив до нью-йоркської гавані. Міхаель, як і мільйони інших емігрантів до нього, задивився на величезні химерні ростини, що здіймалися з моря,— грандіозні силуети неймовірно високих хмарочосів, які тислись один до одного на всьому Манхеттені. Тепер Манхеттен репрезентує собою більш як стомільярдну вартість, а свого часу був проданий індіанами білій людині за двадцять доларів.
Міхаель прибув до Америки обірваний до нитки, з тринадцятьма доларами в кишені й рукописом незавершеного роману. Прямо на пристані представник кіностудії братів Уорнер передав йому двісті доларів завдатку. (Німецькі кіномитці, що проживали в Голлівуді, вмовили керівників великих студій укласти з деякими німецькими письменниками-емігрантами «життеспасен- ні угоди» — виплачувати їм протягом року по сто доларів щотижня). Ховаючи розписку, представник приязно всміхнувся й повідомив, що через тиждень Міхаеля чекають у студії братів Уорнер.
Від Нью-Йорка до Голлівуда чотири тисячі вісімсот кілометрів, і навіть найшвидший поїзд їде туди три дні й три ночі. Тож на знайомство з Нью-Йорком Мі- хаелеві лишалося небагато часу.
Увечері він трохи постояв біля вікна в своєму номері на дев’ятнадцятому поверсі. Далеко в пітьмі на величезній
висоті світилися очі хмарочосів: незліченні й німі
ясні прямокутники розмаїтих пастельних тонів — жовтуваті, блідо-голубі, рожеві,— як у казці. А внизу, десь на самому споді безодні, гуркотіли машини.
У навстіж розчиненій широченній шафі висів один- однісінькнй, невимовно брудний плащик. Міхаель відпоров лезом безпечної бритви підкладку і витяг пожмаканий рукопис, який під час утечі через Францію всі двадцять вісім ночей правив йому за подушку. З великою радістю Міхаель оглянув врятовані аркуші. Потім нерішуче прочитав першу сторінку, написану в іншому світі, в іншому житті, ще на початку гітлерівської війни, яка загрожувала спустошити серце Німеччини.
Другого ранку прийшли кілька репортерів. Міхаель, що навіть у найчорнішу годину втечі через переможену, покорену
