можна кип’ятити на звичайній газовій плиті замість спеціальної машини. Вона мовчки похитала головою, дивуючись цьому божевільному європейцеві, потім підступила до дзеркала н показала сама собі два разки сліпучо-білих зубів.
Минуло ще п’ять тижнів, і Міхаель, нарешті, одержав завдання написати сценарій за американським романом «Сигнал тривоги», право на екранізацію якого брати Уорнер придбали за чималу суму. Цей роман був старожил на студії. Міхаель знав, що добрих півдесятка високоопдачуваних кінодраматургів уже встигли понаписувати ні на що непридатні сценарії — непридатні тому, що за цим романом взагалі неможливо було створити путнього сценарію. Вже з усмішки кур’єра, який приніс роман і стос старих сценаріїв, Міхаель здогадався, що це доручення ніхто не сприймає серйозно. Видно, Міхаеля просто рятують від передчасної смерті з нудьги. За таких умов у нього не могло з’явитися великого бажання працювати. Однак він приступив до роботи.
Те, що до жовтня 1941 року він отримуватиме щотижня сто доларів, дуже тішило Міхаеля у цей скрутний час. Він з вдячністю приймав кожний чек, а сам тим часом працював у кабінеті над. власним романом. Генріх Манн, кабінет якого був навпроти, зізнався Міхае- леві, що й він грішить тим самим. Великий письменник, аристократ духу, автор знаменитих творів, мусив на сімдесят сьомому році життя також рівно о дев’ятій з’являтися на кіностудію й відсиджувати належні години заради ста доларів, бо, як і в Міхаеля, у нього не залишилося нічого, крім честі бути політичним емігрантом.
Німецькі кінодіячі в Голлівуді, що досягли вершин успіху, вже не один рік заробляли нечувані суми й жили в своїх розкішних віллах як справжні мільйонери, спочатку провідували Міхаеля й возили його на «ка- днлаках» останнього зразка до своїх палаців. Але відчувши, що Міхаелева зірка ніколи не зійде на голлі- вудському небі, вони помалу повідходили від нього.
У Голлівуді кожен, хто заробляє на рік двісті тисяч доларів, не знається з тим, хто заробляє лише сто ти-1 сяч. Тож Міхаель, що через рік взагалі втратив будь- який заробіток, мав можливість повною мірою відчути, що тут усе вирішують гроші, і тільки гроші. Знамениті земляки при зустрічі не помічали його, наче він був безплотний, невидимий дух. Але Міхаель заспокоював себе, що, маючи почуття гумору й достатню витримку, можна стерпіти ще й не таке. Він працював далі над своїм романом.
Свіжий, здоровий клімат Берліна сприятливо впливав на Міхаеля, в Голлівуді ж волога тропічна жара наче розтоплювала кров, не даючи йому зосередитись, отож робота над романом забирала куди більше сил і часу. В повітрі не було повітря, як він сам висловлювався. Нерідко з ранку до вечора він, задихаючись від нестачі кисню і стиснувши зуби, бився над одним-єдиним реченням, яке наступного ранку мусив викреслювати. В Голлівуді Міхаель згаяв багато часу, дорогоцінного часу, багато безповоротних років.
Його телефон дзвонив рідко — Міхаель мало з ким приятелював і якомога уникав знайомств. У цьому кліматі, що просто таки пожирав час, увесь день мав належати роботі над романом. Лише раз на тиждень він провідував родину євреїв- емігрантів, знайому ще по Швейцарії.
Коли він якось „знову зібрався до тих приємних людей — цього разу, щоб висловити співчуття: помер сім- десятишестилітній батько господині — разом з ним до ліфту зайшов добродій у чорному, з чорною лакованою валізкою, на якій замість готельних наклейок красувалися срібні пташки. Той чорний добродій з чорною валізкою, що скидався на чаклуна, був головним наряд- жальником і гримером трупів з голлівудської похоронної контори, описаної Івліном Во в його сатиричному романі «Коханець».
Жінка відчинила двері. Наряджальник попросив її залишити його на деякий час з покійником самого. Через годину він завів її й Міхаеля до кімнати. Як художник, що вперше показує замовникові ще вологий портрет, так і він з гордовитою скромністю показав на смертну постелю.
