скрутне становище: твір мав завершуватися кінцем війни, отож потрібно було діждатись її закінчення, щоб відтворити окремі деталі з історичною достовірністю.
Якось, прогулюючись у похмурому настрої голлівуд- ським бульваром,— вже кілька тижнів він нічого не робив,— Міхаель зупинився перед вітриною з речами чоловічого туалету. Посередині висіла блакитна краватка з зображенням на всю довжину голої, тілесного кольору жінки. На етикетці стояло: «Розмальовано ручним способом». (За кілька тижнів перед цим він прочитав в одному журналі, що в Америці є розмальовані вручну краватки вартістю в одну-дві тисячі доларів, а також краватки, які виготовляються тільки в одному примірнику й коштують п’ять тисяч доларів).
Глянувши на цю краватку з голою жінкою, Міхаель зненацька пригадав брутальний осміх чоловіка, що стрівся йому сорок років тому в Ротенбурзі-на-Таубері. Тієї далекої пори Міхаель найнявся до баронеси Йозефи фон Уфендорф здерти стару фарбу зі стель та стін її палацу у стилі Людовіка XVI, а потім з одним маляром все наново перефарбувати. Баронесі було на той час тридцять два роки, й вона починала в’янути — одинока стара діва, що втратила надію на омріяного мужчину, який прийде й візьме її за дружину. Двадцятидворіч- ний маляр, звичайно, шалено в неї закохався. В кімнаті лакея, яку також щойно перефарбували, висіла кольорова літографія — гола огрядна жінка й^'чоловік у фраку, що замахнувся канчуком.' Лакей показав Міхаелеві на непристойну картину й, брутально осміхнувшись, промовив, ніби між іншим:
— Коли я вранці приношу сніданок до баронесиної спальні, вона вилежується в ліжку,’ мов янголя.
Міхаель, тоді ще зовсім недосвідчений, нічого не второпав. Але тепер, дивлячись на краватку з голою жінкою, через сорок років пригадав ту лакеєву фразу, той брутальний ошкір, і серце його враз закалатало; так було, -коли він прочитав повідомлення з судової зали, яке спонукало його написати «Карла і Анну».
Сліпий і глухий до всього, що діялося довкола, по- ринутий у свої думки, він повернувся до готелю, і сів писати «Німецьку новелу».
Сорок років не згадував Міхаель про своє життя в Ротенбурзі. Але тепер перед ним неначе піднялася театральна завіса. Потік спогадів, оживлених незліченними подробицями, ринув на нього. Мозок і серце палали.
У «Німецькій новелі» Міхаель хотів вивести тип німецького ремісника, показати, як він виточує ключ і виковує сокиру, шиє черевики, фарбує стелю й збиває шафу. Міхаель гадав, що буде неважко відтворити ці трудові процеси настільки переконливо, щоб читач ніби побачив їх навіч: адже він сам колись працював слюсарем і мав досвід. А той, хто навчався якогось ремесла, зрозуміє й уявить собі працю будь-якого ремісника. Побоювався він іншого: що йому не стане хисту переконливо змалювати психологічні моменти — не вдаючись до самої психології — падіння Иозефи, яку лакей спокушає й доводить до самогубства.
Але сталося зовсім навпаки. За все своє письменницьке життя Міхаель ще ніколи так не дивувався, йому досить легко далася трагедія Иозефи з багатьма психологічними деталями. Зате пластично віддати, як маляр покриває фарбою на клею стелю великої зали для прийомів, виявилося незмірно важче й коштувало Міхаелеві в сотні разів більше сили й часу, ніж самому малярові для фарбування стелі. Цілими днями він сидів розпашілий за столом і все фарбував, фарбував стелю.
На ту пору Міхаель частенько навідувався в гості до Томаса Манна. Повечерявши, вони читали вголос навперемінно один одному — то Міхаель якийсь уривок із «Німецької новели», написаний за останні тижні, то Томас Манн абзац-другий з іще незавершеного роману «Доктор Фаустус». «Німецька новела», з усього, справила на Томаса Манна велике враження. Міхаель же був переконаний, що «Доктор Фаустус» стане твором не менш значущим, ніж «Будденброки». Чудові то були вечори.
(Кілька років по тому у книжці Томаса Манна «Історія «Доктора Фаустуса» Міхаель прочитав про себе й «Німецьку
