новелу» таке: «Його тиху, трохи нерівну мову я слухав з найглибшою шанобою. Вдало схоплений поетичний образ старонімецького містечка [Ротенбург- на-Таубері], ремісничий дух, який так добре відчуває колишній механік і слюсар і якому він, до того ж, вміє надати своєрідної «німецької» чарівності, психологія пристрасті на історичному тлі, себто розпад на почуття й плотськість, і невловимий демонізм цілого —все це надзвичайно мене полонило, і я залишився шанувальником цієї недостатньо оціненої історії, вважаючи її невеличким шедевром».
А за кілька рядків до цього визнання й похвали Міхаель прочитав: «Немає ніякого сумніву, що він [твір] просякнутий наскрізь духом Фаустуса, його настроями й ідеями, які, втім, належать авторові не менш ніж мені».
Міхаель питав себе: «Навіщо Томас Манн написав це речення, що вже саме собою суперечливе? Чому спочатку він твердить, що «Німецька новела» просякнута наскрізь .(немає ніякого сумніву) духом Фаустуса, його настроями й ідеями, коли потім визнає, що ці настрої та ідеї належать мені не менш, ніж йому? Може, підсвідоме почуття справедливості спонукало його зрештою забрати своє твердження назад? Але невже Томас Манн, який так добре знає людину, не міг збагнути, що незичливий читач зверне увагу тільки на першу частину речення, і, отже, прийме Міхаеля за плагіатора?
Колишню Міхаелеву радість з приводу похвали й визнання колеги, який одним реченням з такою подиву гідною точністю передав внутрішню суть «Німецької новели», заступила досада. Та згодом він вирішив: «Мабуть, лише Томас Манн може розгадати цю загадку — як один письменник може пройматись настроями та
ідеями другого, хоча вони однаковою мірою належать їм обом».)
Коли розв’язана Гітлером війна, що забрала життя двадцяти шести мільйонів людей, закінчилася неминучою з самого початку поразкою Німеччини, Міхаель дописав останній розділ роману, який під назвою «Ма- тільда» вийшов спершу англійською мовою в Нью-Йорку та Лондоні.
Пізньої осені 1945 року Метро-Голдвін Майєр купив право на екранізацію «Карла і Анни». Вісімнадцятого листопада Міхаель отримав чек, а двадцятого вже сидів у поїзді на Нью-Йорк.
Спочатку Міхаель часто виїжджав машиною з Голлівуда на берег Тихого океану і в нападі нестерпної туги за Європою безнадійно вдивлявся в океан, переконаний, що за далеким обрієм лежить Європа Тільки через багато тижнів він раптом збагнув, що дивиться зовсім у протилежний від Європи бік —у бік Азії.
В поїзді якісь духовні сили, що досі дрімали, вселили в Міхаеля здорову жагу життя, якої він не знав уже давно,— залишилося позаду залитб сонцем, відірване від життя голлівудське пекло, і тепер, у Нью-Йорку, він на чотири тисячі вісімсот кілометрів буде ближче до своєї мети — Європи. Як і колись, ним знов заволоділо глибоке почуття внутрішньої снаги.
У Нью-Йорку Міхаель першого ж вечора провідав одного давнього знайомого, європейця. Після вечері він перейшов до суміжної кімнати і крізь зачинене вікно задивився на нічні вогні. Невдовзі увійшов господар і здивовано всміхнувся:
— Що сталося? Чому ти тут стоїш?
Міхаель, що прожив п’ять років у Голлівуді, де завжди літо, навіть узимку, і всі п’ять років не бачив жодної сніжинки, відповів, не відриваючи зачарованого погляду від вікна:
— Сніг іде.
У нього було таке відчуття, ніби він знову наздогнав життя. І, наче сентиментальний хлопчак, він зітхнув і проковтнув
