Осквернитель трупів зарівняв якоюсь замазкою всі зморшки на обличчі покійного, густо нарум’янив мертвотно-сірі щоки, розгладив губи й склав їх у блаженну усмішку.
Покійник, що оце лежав у ліжку, вже не був мерцем, він просто спав, бачив сон і блаженно всміхався. Видовище було вкрай моторошне. Пойнята жахом, жінка побіліла як стіна й кинулася з кімнати.
Сусідка-американка, мати якої тиждень тому померла від раку шлунка й була похована з такою ж блажен-' ною усмішкою життєрадісного трупа,— тихо ступила до кімнати й прошепотіла втішено:
— Яке щастя, що нам навіть не доводиться розлучатися з нашими ріднимиї
А Міхаель подумав: «Які ж убогі духом, безмежно боягузливі люди, що всілякими замазками та гримами хочуть приховати від самих себе смерть своїх рідних».
Другого дня відбувся похорон. Кладовище містилося у величезному парку, щедро прикрашеному більшими за оригінали копіями грецьких.статуй, чудовими скульптурами з мармуру й бронзи, всілякими ставочками та во- дограйчиками. Міхаель і подружжя їхали до самої могили в автомобілі.
Поруч саме ховали урну з прахом сімнадцятирічної дівчини. Біля могили стояли семеро родичів і дванадцять позолочених кліток з двадцятьма чотирма канарками. Родичі з насолодою прислухалися до пташиного щебету, очевидно, переконані, що й дівчина в урні теж втішається тим веселим щебетанням. Настрій у всіх був непоганий.
Міхаель уявив собі похорон у Європі на сільському цвинтарі. Дочка померла, вона справді мертва, і вбита горем селянка всім серцем оплакує непоправну втрату.
Після нападу японців на американську військово- морську базу Пірл-Харбор 7 грудня 1941 року і вступу Америки у війну, в готелі, де жив Міхаель, запровадили затемнення. Вечорами пожильці збиралися в просторому залі й при скупому світлі свічок пошепки розмовляли про японських бомбардувальників, хоча всі добре розуміли, що жоден японський літак не може подолати вісім тисяч кілометрів і скинути бомби на Голлівуд. Через кілька днів посиденьки в залі й перешіптування при свічках перестали бути дивиною. Знову увімкнули світло.
Всю війну мешканці Голлівуда, ніби з театральної ложі, спостерігали за кривавими звитягами й поразками на бойовищах Європи. В буденному житті нічого не змінилося. Навіть у магазинах, як і давніше, можна було купити все.
Міхаель болісно переживав ті роки, коли росіяни, та й не тільки росіяни, даремно ждали Другого фронту. Американський народ також не розумів, чому з року на рік зволікають з його відкриттям. Коли союзники розгромили в Сіцілії три з половиною німецькі ди
візії, в той час як росіяни протистояли двомстам ворожим дивізіям, Міхаелеві спадала думка, чи не перейшли союзники вже тоді, не дожидаючись кінця війни, до нової політики — політики повоєнної.
Час, не заповнений справжнім життям — ним ніхто й не жив у цьому кіномісті,— летів, неначе невловимий безбарвний птах. Місяць збігав скоріше, ніж насичений життям день. Минали роки, а Міхаелеві здавалося, ніби він у Голлівуді всього кілька тижнів. Та була в цьому порожньому скнінні й світла пляма. Спасенна рука Америки врятувала Міхаелеві життя, і в криваві роки війни, вдячний, він і на день не забував, що таке Жити в країні, яка, на противагу Франції, надає необмежену свободу всім, кого вона прихистила.
Міхаель працював над романом, дарма що його безнастанно мучив задушливий, по-тропічному м’який клімат. Ті кілька щоденних речень давалися йому як ніколи важко. Завершивши навесні 1944 року передостанній розділ, він потрапив у
