— Тут також.
Коли вранці вони прокинулися в своїй кам’яниці, йшов дощ. Після нескінченних розмов вирішили, що, оскільки реального виходу не існує, треба спробувати нереальний — пробратися від Атлантичного океану до Середземного моря по території, окупованій німцями.
Чех, надзвичайно полохливий чоловік, скрикнув у розпачі:
— Та це ж видима смерть!
Ополудні, коли дощ вщух, вони вирушили в путь. Нести не було чого. Троє неголених волоцюг простували дорогою, де їх щомиті могли затримати німецькі мотоциклісти. Потім вони звернули й пішли полем.
Через чотири години,— після того, як вони обійшли зайняте німцями містечко, до якого напростець було з півгодини ходи, і, піднявшись на пагорбок, знову побачили Атлантичний океан, страхітливо близько,— їм стало очевидно, що подорож до Середземного моря через усі ці неминучі гаки, триватиме місяці.
У селах панувала цілковита тиша. Люди якось не так переходили знайому вулицю, не так дивилися. Фатум тяжів над країною.
Сільський жандарм, який щойно повернувся з сусіднього містечка, запевнив їх, що в ньому можна спокійно переночувати — там німців нема.
Троє неголених, запорошених чужинців одразу ж привернули до себе увагу. Але в поглядах людей прозирала якась таємна згода, ніби вони без слів уклали з утікачами союз проти спільного ворога.
Тісним провулком троє наблизилися до перехрестя, де проходила центральна вулиця. Перед церквою зібралось понад сотня людей, мовчазних і непорушних, так, наче повз них саме проносили покійника. З вузького провулку втікачам не видно було, що діється на вулиці, й коли вони, ні про що не здогадуючись, дійшли до рогу, то зненацька опинилися перед німецькими мотоциклістами та солдатами, що зіскакували з автомашини. Лейтенант, який командував захопленням містечка, стояв посеред вулиці, сигарета майже вертикально звисала у нього з губ. Він підозріло дивився на трьох застиглих з переляку забрід.
І тут сталося щось неймовірне. Мїхаель тієї ж миті пригадав — і в нього знов шалено закалатало серце — сцену на Ангальтському вокзалі, коли він під поглядом охоронця, готового вистрілити, попросив у Герінга прикурити. Повторення цього дивного випадку він міг пояснити лише тим, що кожний курець, розхвилювавшись або попавши в небезпеку, несвідомо хапається за сигарети.
Так само, як і тоді Міхаель, австрієць почав обмацувати свої кишені в пошуках сірників і, мабуть, піддавшись природнбму миттєвому імпульсові, ступив назустріч офіцерові. А вже потім йому, як і тоді Міхаеле- ві, також довелося доводити справу до кінця, намагаючись зберігати спокій.
Захоплений зненацька лейтенант дав австрійцеві вогню, з цікавістю курця спостерігаючи, як той припалює сигарету.
Всі троє мовчки рушили вулицею. Австрієць шепнув:
— Не озирайтесь!
