КоІЇй вони досягли останніх будиночків, позаду затріскотів мотоцикл. Чех перелякано прошепотів:
— Лейтенант схаменувся!
Тріскотіння наближалося. Вони не озирались. Мороз пробіг поза спинами. Німці промчали повз них.
Переночували вони на сіні в якомусь селянському подвір’ї, що стояло осібно. Вдосвіта рушили далі. Про
Марсель, що здавався їм невиразною плямою на іншій планеті, намагалися не думати; їхньою метою завжди було тільки сусіднє село. Троє втікачів, тих самих, які, паралізовані й розбиті, недавно валялися в кам’яниці, йшли тепер переконані, що кожний крок наближає їх до порятунку. Вони знов ожили, бо рухалися', переставляли ноги, крок за кроком наближаючись до мети, все ще далекої і нереальної.
Перед їхніми очима тяглася вздовж самої себе біла, пустельна, безконечна дорога. І все-таки ввечері вона залишалася позаду, канула в небуття.
Через два тижні — їм не раз доводилося квапливо ховатись від німецьких частин — черевики геть порозлазились, а сотні разів пропітнілі сорочки не відлипали від тіла навіть уночі. Міхаель, якому сповнилося вже п’ятдесят сім років, висох, як кістяк.
Захисток вони знаходили в селян, бо втікали від німців, і всі були їм раді. Міхаель, щоб не носити рукопис у руках, зашив його в свій плащик, і на ніч клав той плащик під голову замість подушки.
Ще на початку втечі вони вирішили розжитися на велосипеди. Але в селах їх не продавали, а в містах, великих і малих, були німці. Та якось їм таки поталанило. Виснажені, обливаючись потом на липневій спекоті, вони брели спроквола один за одним вузьким путівцем, що вів до шосе «Насьйональ»; через німців вони його боялися і досі обминали. Дорогою їм трапився якийсь заїзд, а поруч, у новій прибудові,— велосипедний магазин.
Вони зайшли до заїзду, зайняли столик під вікном, замовили яєчню, і австрієць побіг до велосипедного магазину. Поки господар ходив по вино, а потім розливав його, ввійшов якийсь по-міському вдягнутий чоловік у супроводі двох німецьких офіцерів. Вони жваво розмовляли про Англію. Всі троє всілися в темнуватому кутку біля стойки, спиною до вікна. Говорили по-німецькому.
Міхаель силоміць посадовив на стілець чеха, який хотів був дременути. Він вважав, що тікати, не дочекавшись, поки господар принесе замовлену яєчню, буде небезпечніше, ніж залишитися й спокійно сидіти.
Міхаель напружено дослухався до розмови біля стойки. йшлося, видно, про якусь давню суперечку між старшим офіцером і молодим лейтенантом, що схвильовано казав:
— Уся важка зброя, яка була в англійців, залишилася в Дюнкерку. На острові в них напевне майже нічого немає. Принаймні тепер. І наступати треба негайно.
Старший офіцер заперечив:
— Я можу лише повторити: генеральний штаб сам знає, що робить.
Лейтенант розпачливо розвів руками:
