ресторану, і тут Міхаеля вразила одна подія — вони замовили каву, й кельнер справді приніс каву, до того ж повівся з ними, як із звичайними людьми.
У Парижі Міхаель написав за півроку' ще кілька розділів нового роману. Він саме працював, сидячи в ліжку, коли одного ранку, на початку травня 1940 року, до його кімнати зайшли двоє поліцейських, перевірили документи й заявили, що завтра він повинен з’явитись до пересильного табору.
Рукопис Міхаель узяв із собою.
У пересильному таборі з двадцяти тисяч емігрантів одібрали дві тисячі, посадовили в поїзд, і через двадцять чотири години доправили, нарешті, до найвідда- ленішої точки Бретані — Кемпера.
Дорогою до Одьєрі, де містився табір, обабіч шляху зібралися розлючені місцеві жителі. Вони плювали емігрантам межи очі, били їх кулаками та палицями, а в
того, хто не встигав відхилитись, попадало каміння. (Згодом комендант табору в газетній замітці пояснив населенню, що ці емігранти — вороги і жертви нацизму).
Німецькі війська вже захопили Голландію й Бельгію. За кілька тижнів було без бою здано Париж, а 19 червня табір облетіла жахлива звістка про те, що німці уже в Кемпері і їхні мотоциклісти з хвилини на хвилину можуть з’явитися тут.
Усі почуття заглушив страх. Більш як у п’ятисот із двох тисяч ув’язнених сини служили у французькій армії, інші, серед них і Міхаель, мали ще вагоміші причини боятися попасти до рук німців.
Хоча війну вже було програно, комендант табору одержав від начальства якийсь незрозумілий наказ не звільняти емігрантів. Він заявив, що охорона стрілятиме в кожного, хто спробує тікати. Чотирьом емігрантам, яких послали до нього на переговори, комендант сказав:
— Куди ж ви тікатимете? Всю Бретань зайнято. Я вас питаю: як і куди? Просто німцям у лапи? Тоді можете з таким же успіхом лишатися тут.
Один емігрант заперечив:
— Але ж це різні речі — чекати, поки нас, беззахисних, тут передадуть німцям, чи рятувати своє життя там, по той бік, навіть коли справа здається безнадійною. Відпустіть тих із нас, хто наважиться.
На те комендант відповів:
— Я маю наказ вищої інстанції і не можу такого допустити. Ми всі тепер в однаковому становищі. Вам випала честь поділити долю Франції.
На цьому переговори закінчилися.
Серед неймовірного сум’яття двох тисяч в’язнів Міхаель узявся спаковувати свого клунка. Його лякала думка, що німці можуть поцікавитися, чому він, не єврей, покинув батьківщину. Що тоді буде з ним, політичним емігрантом, відвертим противником нацизму?
Один єврей, адвокат із Праги, що, скоцюрбившись, сидів на соломі коло Міхаеля, нестямно промовив:
