що він робив, так само, як і Ілонина мати ціле життя засуджувала Н вчинки.
Двадцять п’ять років тому, коли так само вкрай безглуздо вихована мати дві години підряд безнастанно вичитувала за обідом Ілону, Міхаель був подумав: «Гріхи батьків, що хибно виховують своїх дітей, воістину позначаються на третьому й четвертому колінах». І ось тепер підтвердження цієї думки він бачив у власному синові.
Під час роботи над одним коротким оповіданням у Міхаеля зненацька, посеред речення, виник задум написати новий роман, дія якого відбуватиметься в повоєнній Німеччині. Він одразу ж зробив кілька нотаток. У творі мали бути чотири тісно переплетені сюжетні лінії. Перша — це подвиги ватаги хлопчаків, ватажок яких Петрус усі таємні сходки починає словами: «Ми, учні Ісуса, вершителі справедливості, відбираємо в багатих, які мають усе, і віддаємо бідним, які не мають нічого».
Друга лінія — зародження неофашизму в Німеччині, створення своєрідного таємного гітлерюгенда. Третя — історія трагічного кохання німецької дівчини й американського солдата. І, нарешті, доля молодої єврейки: сімнадцятирічною цнотливою дівчиною потрапляє вона до Варшави, в дім розпусти для німецьких солдатів. Після війни, пройшовши через руки тисяч солдатів, духовно скалічена, вона повертається до- рідного міста, де живе колишній її наречений, який її кохав.
Міхаель вирішив, що, оскільки всі без винятку події й персонажі будуть вигадані, місцем дії роману він може обрати будь-яке німецьке місто. Він обрав зруйнований Вюрцбург, бо рідне місто було йому найближче.
Перше речення роману «Учні Ісуса» Міхаель написав на початку січня 1947 року, а останнє — після, можна сказати, цілодобової роботи,— наприкінці грудня того ж року.
В 1948 році Міхаель зібрався літувати знову за Нью- Йорком, де минулого року працював над «Учнями Ісу- са». То була ферма, власник якої брав за плату пожильців. Але переговори з видавцями затримали Міхаеля до кінця липня в задушливому, розпеченому Нью-Йорку, де вже багато тижнів кожний будинок нагадував духовку, а липка вільгота безперервно, день і ніч, стискала легені. Цього' літа на вулицях міста знову вмирали від сонячного удару десятки людей. Тисячі ночували в Сентрал-парку, сотні тисяч — на піщаному березі океану.
Цілий день Міхаель сидів за робочим столом зовсім голий, піт обливав усе тіло, наче його з голови до ніг було зашито в грубий хутряний мішок. Люто посміхаючись, він міркував: «Індіанн, що продали колись Ман- хеттен за двадцять доларів, таки ошукали американців. Манхеттенський клімат так і волає: тут не місце для людинні»
Першого серпня Міхаель, виснажений так, що напади запаморочення вже не припинялися, нарешті, виїхав на ферму. Першому серпня 1948 року судилося стати пам’ятним днем у його житті.
Приїхавши на ферму, де температура була на градусів десять нижча, ніж у Нью-Йорку, він узяв прохолодну ванну, переодягся до вечері й присів на низеньку кам’яну огорожку клумби. І враз серце його закалатало: на лавці перед будинком сиділа Ханна—живий образ із «Оксенфуртського чоловічого квартету», ідеал його чоловічих мрій, створений колись уявою і згодом побачений на кілька хвилин у «Романській кав’ярні», побачений наяву, а потім назавжди втрачений, незважаючи на довгі пошуки.
Міхаель невідривно дивився на неї- і, як і тоді, не міг надивуватися, що ця палка незнайомка з невеличкою голівкою й чорними, як воронове крило, кучерями, які спадали аж на плечі, кожною рисочкою нагадувала Ханну з його роману.
Вона розмовляла, всміхаючись, з двома пожильцями, її тендітне оливково-рожеве личко, небезпечно свіжі губи й півкола рівненьких зубів так і випромінювали красу. На ній була широка селянська спідниця в червону смужку, а замість блузки —
