щось біле без рукавів, з широким скісним викотом, що відкривав плечі й трохи — невеличкі груди.
Міхаель заспокоїв себе думкою, що цього разу вона не зникне без сліду й раптово в багатомільйонному місті. Думка зробити все можливе, щоб завоювати її на все життя, зринула сама бЬбою. Як і першого разу, він був вражений до глибини душі. А тим часом здоровий глузд самовільно підраховував: Ханні з «Романської кав'ярні»
могло бути щонайбільше двадцять два - роки, цій, що сидить он там на лавці, навряд чи більше. А відтоді ж минуло вісімнадцять років!
І все ж він ні на мить не сумнівався, що це та сама Ханна. Він міркував: «Серце не може помилитись, серце без усяких підрахунків знає в мільйон разів більше, ніж розум. Це не донька і не молодша сестра тієї Ханни. Це вона сама. Природа просто не може повторити себе з такою разючою точністю».
Міхаель часто думав про неї, і в його уяві щоразу чітко поставала ця так щедрЬ обдарована природою дівчина. Вісімнадцять років не гас у ньому її обр«з. А загадка, чому вона й тепер виглядає так само, як і вісімнадцять років тому, поки-що нехай лишається нерозгаданою.
В пам’яті зринуло спільне життя з Лізою, і тут він пригадав, що при першому погляді на Ханну його охопило таке саме почуття, як і при першій зустрічі з Лізою. То була не радість і не страждання. Там сиділа супутниця життя. Це була мить великого таїнства — мить вибору.
Це неповторне почуття заволоділо ним і тепер, переходячи в нестримне бажання негайно сказати їй геть усе і відразу ж привернути її до себе. Але тут йому по- думалося, що питання, пов’язані з почуттям, вона, незважаючи на всю свою життєрадісність, вирішує, напевно, не так швидко, як її розважливі посестри. Він лякався свого нетерпіння, лякався сполохати її і образити. Він тільки прошепотів:
— Вона буде моєю дружиною.
Та виняткова обставина, що він знову зустрів її через вісімнадцять років, на іншій півкулі, серед ста п’ятдесяти мільйонів, до того ж на цій глухій фермі, де буває всього десяток-другий людей, ще раз впевнила його, що в житті людини випадок іноді може бути самою долею.
Ще не оклигавши від нью-йоркської спеки, Міхаель рано ліг спати. Усвідомлення того, що й вона спатиме під цим дахом, переросло в приємне почуття затишку, з яким він і заснув.
Другого дня пополудні після довгих пошуків він її побачив, нарешті, на лузі під рясною яблунею. Розкішні чорні кучері вона зібрала на потилиці червоним гребінцем, груди знову прикрила якоюсь вузенькою білою одежиною. Замість широкої спідниці на ній були білі шорти, і він завважив, що вона тоненька, проте й не худа, і це також робило її схожою на Ханну з його роману. Біля неї стояла дитяча коляска з немовлям, «її?» — занепокоївся він і спитав:
— Це ваша дитина?
— Фермерова,— відповіла вона.
Але Міхаель того вже не чув. Вона одразу причарувала його неповторними своїми рисами й виразом тендітного личка, з якого можна було прочитати все її єство, всю її духовну біографію — щиросерда й чудна людинка з первозданним багатством почуттів і незіпсутою вдачею.
Вона ніяково усміхнулася піл його неприховано зачудованим поглядом і, наче у відповідь на той погляд, затулила шаллю
