Якщо уважно відстежити ступінь доступності людини до гуманних банківських позик та ефективність роботи банків на реальну економіку країни і добробут її громадян, виникне тверда впевненість, що за всі часи незалежності країни будь-який банк в українських реаліях майже завжди був річчю в самій собі.
Тобто приватна банківська структура, хоч вона майже завжди зветься акціонерною, в Україні перебуває поза громадським контролем. Мало того, те, що відбувається в банках, навіть не контролюють громадяни, які є їх міноритарними акціонерами або ж вкладниками депозитів. Тому що законодавство дуже специфічне. Громадянину проти банку правди ніколи не знайти. І така ситуація часто розбещує так званих банкірів. Голова йде обертом від шалених, хоч і чужих грошей. Відповідальності майже нуль, особливо якщо вмієш домовлятися та ділитися з контролерами своєї «діяльності».
Кошти можна виводити світ за очі одним натиском на клавіатуру комп’ютера чи смартфона (знову витрати глобалізації!), а можна і вводити в країну для різних, не завжди законних чи корисних для держави потреб. Тобто банки — це найкращий з усіх інших інструмент для економічних маніпуляцій з найголовнішим економічним ресурсом — фінансовим.
Але що від усіх цих речей звичайним громадянам? Для їх життєвих потреб така фінансова структура повинна мати зовсім інший вигляд. ВОНА МАЄ ПРАЦЮВАТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА НИХ І ДЛЯ НИХ! Бо вони є для цих фінансових структур Його Величністю Вкладниками.
Ми дійшли до найбільшого за всі роки існування України розшарування між дуже бідними і дуже багатими. У світовій економіці існує так званий коефіцієнт Джині, який визначає ступінь нерівності в розподілі частки сукупного доходу країни, призначеної для перерозподілу серед усього населення. Чим вищий за значенням цей показник, тим менша кількість людей концентрує добробут нації у своїх руках. Немає потреби навіть доводити, який високий цей показник в Україні. А тому чинник сильного розшарування громадян за ознакою фінансової спроможності засвідчує три наступні найважливіші явища.
1. Майже повна відсутність у країні заможного середнього класу. Хоча середній клас повинен стати переважним за своєю кількістю. Україна має стати країною, де через середній клас і його зусилля назавжди запанує загальна заможність.
2. Олігархічно-бюрократичний устрій держави, який у принципі їй історично не властивий. Бо Україна не бананова країна! (Дарую як нове гасло.) В Україні має зародитися, постійно зростати і згодом панувати заможний середній клас. Не тільки в період становлення нової країни, а й надалі середній клас через певні соціальні ліфти, які йдуть тільки нагору, має постійно поповнюватися представниками бідних верств населення, постійно зменшуючи їх кількість і в такий спосіб роблячи країну щасливішою. Не важливо, як назвемо ці ліфти: чи то всеохопний кооперативний рух, чи сімейний малий і середній бізнес, чи особисте кар’єрне зростання людини-громадянина на фаховій ниві (в освіті, медицині, науці, культурі, виробничій, інженерній діяльності тощо). Все перераховане має стати в нашому соціальному середовищі явищем престижним, сприяти становленню людини в морально-особистому і матеріальному аспектах.
3. Повна непереконливість і неспроможність, а, ймовірно, хибність нинішніх чинних у світі економічних інструментів та інституцій, що застосовуються і діють саме в українських економічних реаліях. Я маю на увазі українські й іноземні комерційні банки у їх сучасному вигляді, підприємства так званого великого бізнесу (часто несправедливо приватизовані в українського народу), власники яких бадьоро отримують левову частку прибутку в часи підйому економіки, але під час її спаду вдало продають державі власні борги. За останні кризові роки легко пригадати чимало випадків багатомільярдних «вкидань» державних (читай: наших з вами) грошей у рефінансування структур «ну дуже впливових» осіб. Буде справедливим також додати до цього переліку нинішні державні підприємства, які вже зовсім не керуються державою, та ще абсолютно недолугі державні органи керування економікою країни. Ось вам повний джентльменський набір!
Автор впевнений, що багаторічний, а іноді й багатовіковий набір хрестоматійних економічних інструментів і різноманітних індикаторів з часом зовсім незаслужено став незмінним, майже канонічним.
Але чим славний цей набір, якщо зараз майже все людство в тенетах по-справжньому першої, але, мабуть, не останньої глобальної економічної і, як наслідок, соціальної кризи? Звичайно, якісь потужні і тривалі кризові прояви були й раніше — від стародавнього Риму і до Великої депресії у США. Але ще ніколи це явище не мало справді глобального характеру і так деструктивно не діяло на держави незалежно від їх політичного й соціального устрою. І, що найстрашніше, нинішня економічна криза, не розбираючи, «тупо» руйнує навіть високоорганізовані і добре розвинуті економіки та суспільства.
У всього на світі є свій зоряний час. Зараз соціальні, а з ними й економічні процеси пришвидшуються в багато разів. І, мабуть, зоряні часи різноманітних «економічних коктейлів» — від Маркса–Енгельса, Адама Сміта чи інших економічних «пророків» — вже закінчуються.
Ми маємо скласти вже інший «економічний коктейль» із зовсім нових інгредієнтів, перевірених віками, але чомусь відкинутих на узбіччя економічними «гуру», чиї рецепти поступово призвели світ до економічної прірви. Але нині, за очевидної потреби системних змін у світовій економіці хоча би просто з метою порятунку ми навіть у високорозвинутих країнах не спостерігаємо ні виникнення системи альтернативних товарно-фінансових відносин, ні пов’язану з ними появу нових класів, ні нової суспільної ідеології. Вони думають, що знову «прорвуться»? Та ні.
Насправді ж економіку уособлюють не тільки підбірки зведених статистичних даних або курси валют чи біржові котирування. Економіка — це не акції, деривативи й інші складники тієї мильної бульби, надуваючи яку разом із заангажованими економістами певний дуже тонкий, але спритний прошарок суспільства заробляє шалені гроші просто з повітря. І говорити про таке неподобство треба відверто, бо саме воно катастрофічно розшаровує й розрізняє будь-яке суспільство з самої середини.
Щодо хибності сучасних економічних принципів і засобів, не кажучи вже про відверту шкідливість окремих явищ для перспектив дальшого економічного розвитку країни, тут для нас мусить вималюватися зовсім інший «краєвид».
Якщо ми для себе на майбутнє визначаємо, що країна не потребує так званого великого бізнесу і купи банків у тому вигляді, в якому вони зараз є, а разом з тим нечувану кількість їх пафосних офісів, у яких чисельні втрачені для реальної економіки фахівці обслуговують бізнес, що реально не працює на державу та її народ, тоді нам треба збудувати зовсім інший економічний ландшафт, а саме:
1. Змістити акценти в майбутній економічній діяльності на середній і особливо малий, найкраще, сімейний бізнес.
2. Через усебічну кооперативізацію економічного й громадського життя запустити в країні справжній
