Божественні таємниці – вони відкриваються для нас. І приходить момент, коли ми маємо знання, коли ми маємо відання, коли ми не залежимо ні від чого в цьому світі, і ми розуміємо, що страждання цього світу нічого не варті проти тієї слави, яка має відкритися в нас. А коли вона відкрилася – тим більше, ми кажемо: Де, смерть, твоє жало? Ми кажемо: веди нас, Господи, на хрест. Ми кажемо: веди нас, Господи, на вогонь. Ми кажемо: веди нас, Господи, я готовий... Я знаю, що справді шлях Твій є шляхом тернистим, і не може бути більшим раб за Пана свого, що справді не може учень більшим бути за Учителя свого. І слова Господні: гонили Мене – гонитимуть вас, – вони для нас. І коли ми приходимо до того рівня досконалості, тоді ми готові йти цим шляхом вже в повноті.
“Возлюби Господа Бога свого, і ближнього свого як самого себе”, – читаємо. Самого себе... Значить, ми повинні спочатку навчитися любити самих себе. Чи любимо ми насправді самих себе? “Возлюби Господа Бога свого, і ближнього свого як самого себе”. Тут не читаємо: возлюби самого себе. Тому що, любити себе – це природно. (Хоча чи любимо? А, може, як говорить Григорій Богослов: Сластолюбством купляємо собі пошкодження?) Любити себе – це природно, це початок. Для того, щоб навчитись любити свого ближнього треба навчитись любити самого себе. Пам'ятаєте? “А ці зневажають, чого не знають; а що знають із природи, як німа звірина, то й у тому псуються”. Є закон самозбереження від природи – і в цьому зіпсувався: і спився, і “сів на голку” і так далі. А як любити себе на більш високому рівні, на духовному? “Хто душу свою хоче зберегти, той погубить її”. Я хочу зберегти душу свою, я приходжу до розуміння, що мені треба погубити її (мається на увазі, що життя і душа в біблійній мові слова синоніми). Моє старе життя повинне бути погублене, якщо я люблю себе – то погублю своє старе гріховне життя. Навчившись спасати свою душу приходиш до розуміння, що спасаєш її, зрікаючись старого, гріховного, гордого життя. Спочатку возлюбив себе. Возлюбивши себе приходиш до очищення, спасіння душі своєї, тому що зрікаєшся старого життя. Я хочу спасіння собі в першу чергу. Коли ми спасаємо, очищуємо душу свою – то ми піднімаємося до висоти досконалості, на якій любов до себе переходить уже в любов до ближніх, а точніше до Бога і ближніх. Бо істинна любов не шукає свого. “Блаженніше давати ніж брати”. “Блажен, хто душу свою віддає за друзів своїх” – це найвищий щабель жертовний. От як розвивається любов: спочатку любов до себе, потім ми розуміємо, що блаженніше давати ніж брати, і вона переходить в любов до себе, ближнього і Бога. Потім любов до себе, ближнього і Бога стає любов’ю до ближнього і Бога, а потім зливається в абсолютну любов – любов до Бога. Отже, найвищий щабель – жертовна любов. Ми часто звертаємося до першого Послання апостола Павла до коринфян, 13-й розділ з 4-го вірша: “Любов... не шукає тільки свого...” Цього тільки немає в оригіналі. І це не помилково. Тому що любов – вона не егоїстична, а альтруїстична. Любов віддає і розуміє, що блаженніше віддавати аніж брати. Оцей щабель – жертовної, істинної, досконалої любові – це є Христос. А ми з вами християни, а християни це ті, які йдуть цим шляхом. Господь говорить: Я прийшов послужити... Бог прийшов послужити тварі, творінню – от яку треба мати любов! Я часто використовую як приклад таку історію про те, як людина бачить, що повзуть мурахи якоюсь стежиною, а далі вогонь. І людина починає їх рятувати. Руку поставив – а мурахи переповзають
