відчинене вікно, хтось на когось чекав, хтось або пізно обідав, або рано вечеряв. Жодного знайомого обличчя. Вона пішла в сторону туалету. Перед самими дверима по її шкірі пробігли мурашки...
Коли Емона вийшла за цигарками, вона не знала, чим це скінчиться. Курячи за поворотом, вона не помічала перехожих, машин, очей, що так пильно за нею стежать – нарешті вона курить СВОЇ сигарети. Можна викурити за раз дві, три, а то й півпачки – вони її й належать тільки їй.
Йдучи вулицею, їй чомусь здавалося, що за нею стежать. Обернулась – хіба що той дядечко якось скуто виглядає. Про всяк випадок звернула в перевулок, зробила круг й вийшла на ту саму вилицю – дядечко весь час слідував за нею. Тут явно щось не те... Вона пришвидшила крок. Будучи в страху, вона забігла в готель прямісінько до туалету й закрилася в кабінці. Емона сподівалася, що це їй тільки здалося й що цей дядечко не зайде сюди.
Вона чула як двері замкнулись на замок. Хтось по черзі вривався в усі кабінки, залишаючись при цьому незадоволеним. Кожен стук збігався з ударом її серця і з кожним ударом наближалась мить, коли відкриються дверцята її кабінки й почнеться гвалтування.
Він стояв перед нею, тримав в одній руці ніж, а іншою розстібав свій пасок.
Роздягайся! – наказав він. – І навіть не здумай кричати.
...Молоде свіже тіло лежить на холодній підлозі вбиральні. Розтерзана шкіра, кров на кахлях й раковині, завернуті очі, сперма на стегнах, злипле від усієї цієї кров’яної маси волосся... Спершу не віриться, що це людина, що зовсім недавно вона була живою і що таке могло статися в туалеті пристойного готелю. Це перше відчуття. З другим відчуваєш огиду й блювотний рефлекс. Якби Христина побула там зайву хвилину, її б точно вирвало. Третє – відчуття страху й думки про недалеке місце перебування збоченця. На цій стадії Христина не змогла нічого кращого придумати, як втекти. Ні закричати, ні повідомити про вбивство – спрацював інстинкт самозбереження. Вона не розуміла куди біжить, не розуміла навіщо. Просто боялась зупинитись, щоб її не наздогнало усвідомлення того, що щойно вона бачила. Вона не хотіла знати, що вона бачила.
Хтось перехоплює її біля виходу. Дівчина намагається вирватись, не глянувши ні разу на свого перехоплювача. У ній розвинулась четверта стадія – страх того, що хтось перекладе на тебе злочин.
Тихо-тихо, – шептав знайомий голос, пригортаючи до себе. – Це ж я. Куди ти так біжиш?
Я... Там... Там таке... Емона... її там...
Помітивши, як на них витріщаються, Чорний Ворон відвів її на вулицю подалі від допитливих очей.
А тепер розповідай: що сталось?
Емона... вона... мертва...
Йому хотілося розпитати що да як, та побачивши, що вона майже в стані шоку, не став нічого говорити. Він посадив її в фургон, а сам запалив сигарету. Докуривши її, дістав нову. Завів двигун і вони поїхали. Курив по дорозі.
Тим часом вона помалу заспокоювалась. До неї навіть почало повертатися уміння мислити адекватно. Стадія п’ята – затишшя й умиротворення.
Перед очима мелькали вулиці, будинки, перехожі і дуже скоро промелькнуло усе місто. Потім почались дерева й дорога, над якою нависала курява.
Куди ми їдемо? – раптом спитала Христина.
Заглянь у бардачок.
Вона дістала сьогоднішню газету.
На третій сторінці.
На третій сторінці писалось про деякого чоловіка на ім’я Секос, який живе усамітненим життям біля одного з кладовищ і заодно являється сторожем останнього притулку мерців. У цій статті він заявляє, що місць залишається замало, а значить більше покійників на своєму кладовищі він не прийматиме. Якщо ж комусь вдасться когось там закопати, він негайно ж вириє могилу і скине гроб з пагорбу. Там і далі ще щось розповідалось про нього, але Христина не стала дочитуватись.
І що?
Він може нам допомогти.
З чого ти взяв?
Самітник, живе по сусідству з померлими, земля не його, а думає, що має на неї якісь права – ненормальний. При такому описі, він має бути причетним до чогось паранормального.
А якщо ні?
Сумніваюсь.
Христина ще раз глянула на статтю.
Де ти її взяв?
Купив. Стояв за сигаретами, а переді мною хтось читав газету. От і зачитався. Потім схотів таки дочитати те, що почав, а після відкрив цю сторінку...
Невеликий пагорб – фургон підскочив.
І все-таки: в чому він має нам допомогти?
Ага! Він чекав цього запитання.
Для того, щоб не мучити себе ідіотськими здогадами щодо її почуттів, він надумав поставити для неї пастку, такий собі капкан-перевікагрунту: якщо вона відчуває до нього хоч що-небудь, то не купиться на приманку й залишиться з ним, якщо ж вона байдужа – нехай повертається додому. В цьому і крився весь підступ.
Просто я подумав: ти так засмутилась, що ми прозівали дзеркало і що тепер ти змушена тут залишитись, – він намагався говорити якомога природні, щоб не викрити своїх намірів. – І я вирішив, що раз так, то, можливо, зможу тобі чимось зарадити, привізши до цього чоловіка...
...який міг би знати, як повернути мене назад.
Саме так.
Вирішальний момент. Одне її слово і він або поверне, або поїде далі. Про всяк випадок міцніше стиснув кермо.
,,Значить, ти хочеш мене позбутися? Покористувався і все? На смітник? Не очікувала, що ти так зі мною поведешся... Що ж, твоя воля.”
Добре.
Він не вірив своїм вухам, думав, що слух раптом став підводити його. Обережно глянув на неї, щоб вона цього не помітила: таки так, вона налаштована рішуче. Чорний Ворон ще дужче здавив кермо, ніби готуючись вистрибнути з машини на повному ходу. Невже це дійсно правда?
Христина положила назад газету, склала руки і дивилася вбік. Вони мовчали.
Скоро показалось кладовище. За ним стояв самотній будиночок. Двигун замовк. Вітер колихав крона дерев. Збиралось на дощ.
У вигляді понурого ховрашка він вийшов з машини. Вона вийшла з таким самим виглядом, проте він не звернув на це уваги. „Якщо після цього всього ти все одно хочеш піти, то тобі дійсно краще піти.”
Чорний Ворон постукав у двері – жодного поруху. Постукав сильніше – знову тиша.
Може, його немає вдома? – припустила Христина.
Йому нікуди піти.
Хлопець бив дерев’яні двері ногами (в ньому зібралось забагато злості).
Хто там? – нарешті почувся голос третьої особи.
Не ворог.
Скільки вас там?
Двоє.
За чим прийшли?
Побалакати.
Про що?
Досить ламати комедію, – у Чорного Ворона почали здавати нерви. – Відкривай давай, а то двері
