Енеїда

746] Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою
747] Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,
748] Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами
749] В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака
750] Оленя в закруті річки догонить, або в загороду
751] З пір’я червоного[453] гавкотом вже зажене безугавним,
752] Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,
753] Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.
754] Скорий умбрієць[454], проте, біля нього, вже дише на нього,
755] Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами, —
756] Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий
757] Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо
758] Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому
759] Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,
760] Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же
761] Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.
762] Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,
763] Й Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах.
764] П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.
765] Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться:
766] Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

767] З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина,
768] Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже
769] Всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому
770] Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря
771] Хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали
772] Тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв,
773] Там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні.
774] Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками,
775] Щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний
776] В бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху:
777] «Зглянься, — благає, — о Фавне, і ти, милосердная Земле,
778] Зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні,
779] Ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди».
780] Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу.
781] Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався,
782] Вирвать не міг його, — так, мов зубами, там спис той тримало.
783] Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко,
784] Вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала
785] Й братові меч подала. Обурило дуже Венеру
786] Те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить
787] І з-під коріння глибокого спис вона той витягає.
788] Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом,
789] Цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу, —
790] Стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням.

791] А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала
792] З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:
793] «Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?
794] Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом
795] Рідним цієї країни судилось Енеєві бути[455].
796] Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?
797] Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?
798] Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати
799] Турнові вирваний меч, — бо Ютурна чи має без тебе
800] Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?
801] Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:
802] Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких
803] Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.
804] Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити
805] Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,
806] Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, — цього я
807] Більш не дозволю». Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька
808] Очі додолу спустила та й каже: «Тому, що я знала,
809] Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю
810] Й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна
811] На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну
812] Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула
813] Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,
814] Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше —
815] Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;
816] Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала
817] Стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним
818] Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина
819] Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь
820] І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я, —
821] Й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого, —
822] Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.
823] Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям, —
824] Хай вже так буде, — як згоду й закони складуть, не наказуй
825] Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,
826] Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.
827] Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,
828] Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.
829] Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом».
830] Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи:
831] «Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,
832] Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!
833] Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.
834] Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.
835] Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,