Енеїда

269] Був саме час, коли в дар від богів нам надісланий перший
270] Сон огортає знеможений люд, милим гостем приходить,
271] В хвилі тій Гектор приснився мені, засмучений дуже;
272] Плакав рясними сльозами, понесений возом[44], як з ним це
273] Сталось колись; обкипілий весь чорною кров’ю, в пилюці;
274] Ремінь у ноги напухлі уп’явся. Ох, як виглядав він,
275] Як же не схожий на Гектора був він того, що вертався
276] В зброї Ахілловій[45] з бою або як на судна данайські
277] Кидав фрігійські вогні[46], — брудна борода обгоріла,
278] Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий,
279] Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах.
280] І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози
281] Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами:
282] «Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша,
283] Де ти так довго барився, з якої країни приходиш?
284] Гекторе, наш довгожданий, гей, як ми тебе привітаєм
285] Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких
286] Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах?
287] Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом,
288] Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши,
289] Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся;
290] Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
291] Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама.
292] Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно,
293] Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі
294] Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,
295] Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм
296] Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море».
297] Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов’язки[47],
298] І негасимий вогонь, і з святилища все це виносить.

299] Зойками різноманітними повниться місто тим часом
300] Більше й все більше, — хоч батька Анхіса домівка стояла
301] Осторонь інших, густими деревами щільно укрита, —
302] Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває.
303] Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху
304] Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
305] Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви
306] Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку
307] Й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє
308] Працю волів, позносить ліси на узгір’ях, — і стане
309] Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін.
310] Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність:
311] Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя
312] Впала, велична, Вулканові в жертву, уже загорівся
313] Близький сусід Укалегон[48], — Сігейська затока палає
314] Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути.
315] Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї?
316] Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок
317] Кинутись разом, — шаленство і гнів навіть розум виводять
318] Із рівноваги, — збагнув я, як гарно загинути в битві.

319] Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї
320] (Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить
321] Утвар священну, богів переможених, внука малого
322] Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте, — волаю, —
323] Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
324] Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже:
325] «Б’є вже остання година, Дарданії день неминучий.
326] Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава
327] Тевкрів велика була, та все те Юпітер жорстокий
328] В Аргос цілком переніс, а тепер он панують данайці
329] В місті палаючім. В мурах, всередині, кінь височенний
330] Збройних мужів з себе сипле, звитяжний Сінон з нас глузує
331] Й сіє пожар. Одні напливають у навстіж відкриті
332] Брами, — без ліку, з великих Мікен їх причалило стільки!
333] Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили;
334] Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові
335] Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп
336] В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними».
337] Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений,
338] В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе,
339] Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять
340] Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві
341] Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними
342] Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона.
343] Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково,
344] Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він

345] 50
346] В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.
347] Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу
348] Суджена там віщувала.
349] Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,
350] Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші
351] В вас надаремно, якщо забажали з’єднатись зі мною,
352] З тим, що на смерть іде певну. Вибачите, що нам судилось.
353] З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,