Енеїда

521] Мій чоловіче, яка це жахлива прийшла тобі, — каже, —
522] Думка — цю зброю надіти? Куди розігнавсь? Не такої
523] Треба усім нам підмоги тепер, не таких оборонців!
524] Все-бо пропало, хоч був би мій Гектор отут в цій хвилині.
525] Ближче сюди підійди, нас жертовник оцей урятує[54]
526] Всіх, або всі ми загинем». Слова ці рішучі сказавши,
527] Старця до себе веде і на місці святому садовить.
528] Миті цієї Політ із кривавих рук Піррових вирвавсь,
529] Син Пріамів, між списів ворожих, крізь довгі підсіння
530] І по порожніх світлицях тікає, і кров’ю їх кропить.
531] Пірр розігнався за ним, запалившись, і хоче смертельно
532] Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.
533] Він же, проте, до батьків лиш добіг, і упав перед ними,
534] І на очах у них вилив життя своє крові струмочком.
535] Тут і Пріам, хоч самому і смерть заглядала у вічі,
536] Видержать довше не міг, щоб лютим не вибухнуть гнівом.
537] «Ох, за цей злочин, — гукає, — що ти учинив, якщо є десь
538] Правда на небі, яка усілякої кривди пильнує,
539] Гідну подяку дадуть тобі й плату належну богове.
540] Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —
541] Батьківський зір осквернив душогубством. Ахілл, про якого
542] Брешеш, що був твоїм батьком, до ворога свого Пріама
543] Все ж не поставився так. На мої-бо гарячі благання
544] Правда озвалася в ньому, й мені він бездушнеє тіло
545] Гектора дав поховати, й мене відпустив в моє царство».
546] Так промовляє дідусь і без розмаху ратище кволо
547] Кидає. Глухо відбилось воно від щита і повисло,
548] Не заподіявши шкоди, у першому шарі опуки.
549] Пірр відповів: «Коли так, то як вісник іди до Пеліда,
550] Батька мого. Не забудь розказати про прикрі учинки
551] Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,
552] Сам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця під вівтар
553] Тягне, й ковзається той у калюжах синівської крові.
554] Руку він ліву в волосся вмотавши, свій меч витягає
555] Правою, в бік устромляє Пріамові по рукоятку.
556] Так закінчив вік Пріам, таке йому доля судила.
557] Трої пожежу він бачив, Пергама жахливу загибель, —
558] Він, що царем колись гордим на стільки земель і народів
559] Азії був. Лише тулуб при морі лежить величавий,
560] Знята з плечей голова, і саме лиш без імені тіло.

561] Вперше тоді усього мене жах охопив невимовний.
562] Я обімлів: пригадавсь мені образ коханого батька,
563] Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, від рани тяжкої
564] Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дім мій,
565] Знищений, може, і доля Іула малого згадалась.
566] Ще оглядаюсь, дивлюся, які ще є сили навколо:
567] Втомлені всі вже мене залишили, й одні повалились
568] Прямо на землю, а в розпачі інші в вогонь поскакали.

569] Сам я один залишився. Дивлюсь — на порозі у Вести,
570] В закутку тихо сховавшись, сидить Тіндареєва донька[55].
571] Ясність пожежі мені освітила її, як блукав я
572] Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих
573] Тевкрів, лихих за загибель Пергама, і кари данайців,
574] І чоловіка, що зрадила, гніву чекаючи, в страху,
575] Спільна Ерінія і для вітчизни своєї, й для Трої,
576] Біля жертовника, там непомітно сховавшись, сиділа.
577] Серцем скипів я, і лють огорнула мене — за вітчизни
578] Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,
579] Буде жива і Спарту побачить, і рідні Мікени;
580] Їхати буде в здобутім тріумфі царицею; знову
581] Буде дружиною, дім, і батьків, і дітей ще побачить,
582] З почтом троянських жінок і служебниць фрігійських ітиме?
583] Згинув Пріам від меча? Чи Троя згоріла в пожежі?
584] Скільки разів у крові узбережжя троянське купалось?
585] Ні, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жінці,
586] Шани немає, й така перемога безславною буде, —
587] Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,
588] Визначив, врешті, заслужену кару. Відчую у серці
589] Розкіш, як полум’ям гнівним відомсти наповниться й попіл
590] Рідних вдоволено помстою буде». Це в серці кипіло,
591] З цим, мов шалений, я гнався. Аж рідна матуся з’явилась
592] Перед очима моїми у чистому світлі ясному
593] Й сяяла так, як її я ніколи не бачив, як звикла
594] Тільки богам у божистій з’являтись подобі, й за руку
595] Взявши мене, рожевими так запитала устами:
596] «Сину мій любий, яка то скорбота у серці твоєму
597] Гнів невгамовний розпалює цей і чому так шалієш?
598] Чом не турбуєшся нами? Чому не заглянеш раніше,
599] Де залишаєш старого ти батька Анхіса? Живі ще
600] Жінка Креуза й Асканій, синок? Їх же всіх оточили
601] Греків загони. Якби не опіка моя, все згоріло б,
602] Змів би все меч ворогів. Не лаконка ота, Тіндарея
603] Донька, ненависна всім, ні Паріс, що його винуватять, —
604] Божа, так, божа неласка зломила цю силу і Трою
605] Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,
606] Що твої смертні затьмарила очі й немовби їх мокрим
607] Оповила покривалом. Ти зовсім не бійся наказів
608] Матері, не відмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш
609] Мури зруйновані, де відірвався від каменя камінь,
610] Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, — руйнує
611] Мури Нептун і тризубцем своїм велетенським незрушні