Енеїда

331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,
332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, —
333] Врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би
334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.
335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум
336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.
337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії
338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи
339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком
340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля
341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,
342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили
343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий,
344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.
345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,
346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.
347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку
348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,
349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?
350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.
351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять
352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,
353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,
354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю
355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.
356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба
357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами
358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив
359] В місто, і вухами цими виразно я чув його голос.
360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:
361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду».

362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] «Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. Їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, —
388] Дійде ця вістка до духів підземних». Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. Їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! Її пориває іще раз