Енеїда

497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,
498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу
499] Знищити й слід по тім мужу поганім, — це й жриця веліла».

500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.
501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді
502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,
503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,
504] Отже, й виконує сказане.

505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини
506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками
507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї
508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі
509] Образ його, — їй відоме майбутнє. Усі поставали
510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає
511] Тричі по сто раз богів, — і Ереба, і Хаос, Гекату
512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає
513] Воду[124], так мов із джерел аверніиських, назносила зілля
514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши[125] ;
515] Кидає й наріст з лошачого лоба[126], що лиш, як вродилась,
516] В матері той відібрала любисток.
517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,
518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,
519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків
520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,
521] Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.

522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини
523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори
524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,
525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,
526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких
527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,
528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі
530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи
531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться
532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.
533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:
534] «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути
535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку
536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?
537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів
538] Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я,
539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.
540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче
541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,
542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?
543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?
544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся
545] Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,
546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?
547] Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!
548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі
549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.
550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини
551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.
552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала».
553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.
554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,
555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить.
556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,
557] Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,
558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же
559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.
560] «Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,
561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?
562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду
563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;
564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.
565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?
566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,
567] Як захвилюється море від суден, на них запалають
568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,
569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди
570] Змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає.

571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви
572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє
573] Товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,
574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши
575] З неба високого, нам утікати наказує й линви
576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,