Енеїда

318] Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких.
319] Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських,
320] Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства.
321] Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих,
322] Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він
323] Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та
324] В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив
325] В тихому мирі народами, поки поволі настала
326] Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена
327] Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське
328] [291]Плем я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла
329] Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими
330] Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього
331] Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали.
332] Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка.
333] В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав,
334] Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили
335] В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі
336] Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі».

337] Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму,
338] Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна,
339] З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша
340] Те провістила нам, що енеади великим народом
341] Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане.
342] Далі великий показує гай, що притулок із нього
343] Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні
344] Cкелі холодної, що парасійським звичаєм назвали
345] Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету[292] святого
346] Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито.
347] Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині
348] Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами.
349] Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу
350] Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.
351] «Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає
352] Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці,
353] Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну
354] Тряс він егіду[293] своєю правицею й хмари громадив.
355] Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури,
356] Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях.
357] Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут,
358] [294]Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.

359] Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра
360] Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди,
361] Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах.
362] Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги
363] Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила
364] Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся,
365] Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».
366] Так він сказав і під покрив маленького дому Енея
367] Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі
368] З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито.

369] Ніч наступає і землю у чорні окутує крила.
370] Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських
371] І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись,
372] Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній
373] Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну:
374] «Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною,
375] Замки, які від ворожого пломеню мали упасти,
376] Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї
377] Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче
378] Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити,
379] Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям,
380] Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала.
381] Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський,
382] Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині
383] Зброї благаю, мати — для сина. Тож донька Нерея
384] Й жінка Тітона[295] могли твоє серце сльозами склонити.
385] Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули
386] Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління».
387] Мовила так і білішими снігу руками богиня
388] Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще длявся.
389] Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий
390] Мозок йому розпалив у костях, їх ослабивши млостю.
391] Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста
392] Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє.
393] Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого.
394] Вічним коханням покорений, батько їй так повідає:
395] «Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине,
396] В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само
397] Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо;
398] Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля
399] Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити.
400] Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, —
401] Все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу
402] Викувать я із заліза чи вилить його із електру[296],
403] Що лише зможе вогонь із повітрям, — облиш ці благання