Енеїда

230] Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить
231] Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить
232] Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає.
233] Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста
234] Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока —
235] Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна.
236] Скелю цю — верх її— вліво, у напрямі річки, схилив він,
237] З правого боку підперши, — стрясає в найглибших основах,
238] Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає,
239] Так, наче громом ударило, аж береги розступились
240] І перелякані хвилі потоку назад подалися.
241] І відчинилась печера, — Какові ті величезні
242] Царські чертоги, — і темні відкрилися там погребища.
243] Наче під натиском сили якої земля б розступилась
244] І відчинила підземні оселі й богам ненависне
245] Царство бліде[285], і глибоко зверху жахливу безодню
246] Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б.
247] Так несподівано світлом раптовим його захопивши
248] В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він,
249] Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку
250] Мече — й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові.
251] Той же тим часом, — бо з скрути тієї вже втечі немає, —
252] Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати),
253] Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі,
254] Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері.
255] Врешті, не стерпів Алкеїв онук, — крізь вогонь перескочив
256] Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався,
257] Де в величезній чорній печері найбільш вирувало.
258] В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав
259] Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув,
260] Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло.
261] Двері виважує він, відкривається чорна домівка, —
262] І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився
263] Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги,
264] Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть
265] І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі
266] Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі.
267] Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились
268] І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший
269] Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов
270] Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив,
271] [286]Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим
272] Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну
273] Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці
274] З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога,
275] [287]й щедро вино йому лийте». Промовив він це, і двобарвним
276] Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила;
277] Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая,
278] Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання
279] В радості всі учиняють жертовне й богів закликають.

280] Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився.
281] От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій;
282] Всі, по закону, одягнені в шкури, і з свічкою кожен.
283] Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі
284] Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють.
285] Браття ж салійські[288], обличчя вмаївши галуззям тополі,
286] Спів починають довкола престолу, де жертви палають.
287] Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах
288] Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори
289] [289]Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки;
290] Як він славетні міста зруйнував — і Ойхалію, й Трою.
291] Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі,
292] З допусту злої Юнони: «Ти непереможний, дволиких
293] Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою
294] Вбив, і крітську потвору[290], і в скелях могутнього лева
295] Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса,
296] Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері
297] На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі
298] Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста.
299] Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська
300] Тьмою голів обкрутила тебе, — отже, радуйся, справжній
301] Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди вселаскаво
302] Й благослови нас і свято твоє». У піснях так співали,
303] Та не забули й про Канову разом згадати печеру,
304] Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає
305] Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають.

306] От покінчили божисті обряди, й усі переходять
307] В місто. Цар перший ступає, поважний роками, — з собою
308] У товаристві Енея веде й свого сина; про різні
309] Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався,
310] Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий
311] Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає
312] Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх.
313] Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню:
314] «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали,
315] Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини.
316] Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати
317] Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити