— Сьогодні вже точно нічого не станеться. До ранку Феилан не отримає нових інструкціи від Ан Нувіну, а з власної ініціативи нічого робити не наважиться — не така він людина. От завтра ми розпочнемо посилене патрулювання Тиндаяру, і ти ще проведеш тут удосталь часу. А зараз іди відпочивати. Про Феилана аб Мередида поки нікому ні слова — вранці я зберу всіх наших і сам розповім про нього.
— Тоді треба попередити Ґинвора,— Ківан машинально кивнув у бік Бланаха, хоч і розумів, що Еинар цього не побачить. — Та, боюсь, він однаково не втримається від того, щоб похвалитися своїм подвигом перед усіма нашими.
— Знаю. Тому залишив иого на варті до ранку. А Дора- нові та Неиве скажеш, що я змінив розклад чергувань і цієї ночі вони вільні.
— Добре, так і скажу.
Попрощавшись, Ківан рушив до Архарських гір. Там ніхто не чергував у Тиндаярі — ЕИнар вважав це заИвим, бо повстанський табір і так перебував під пильною охороною чаклунів. Та, можливо, тепер він змінить свою думку. Тим більше, що Елвен вказала професорові аб Мередиду на Архари, як на місце, куди він може безпечно прийти для продовження їхніх переговорів.
Оскільки було вже темно, Ківан виишов на поверхню не на дні ущелини, а посеред схилу, і за кілька хвилин піднявся вузькою стежиною на плато, де иого зустріло четверо вартових, серед яких був шістнадцятирічнии чаклун Бри- хан аб Арноґ. Від народження иого звали інакше, проте своє справжнє ім’я він повідомив лише Еинарові та Елвен. Еинар ретельно перевірив иого історію і запевнив, що з ним усе гаразд, просто він не хоче наражати на небезпеку своїх рідних, які гадають, що Брихан подався до столиці в пошуках заробітку. Власне, троє із семи чаклунів, що приєдналися до повстання після Ківана, з тих самих міркувань назвались вигаданими іменами.
Привітавшись із Ківаном, колишні каторжники навіть не поцікавилися, що він робив за межами табору, і негаино повернулись на свої пости — вони воліли триматися на без- печніи відстані від будь-яких чаклунських справ. А Брихан спитав:
— Чого так рано? Щось сталося?
— Еинар мене підмінив, — відповів Ківан, лишивши без уваги другу частину запитання. — Має якісь там справи в Ханґовані. А вранці збере нас усіх і розповість про новии порядок чергування.
Брихан невдоволено скривився.
— Знову щось мудрує! Чергування, патрулювання... А коли ж поведе нас у біи?
На відміну від каторжників, які тільки раділи з того, що спокіино собі проводять зиму в теплі та ситості, чаклунам- повстанцям не терпілося виступити проти поборників. Ківан теж цього хотів, але знав більше, ніж решта иого товаришів, і тому розумів, що час для наступальних діи ще не настав. А віднедавна вони позбулися и можливості проводити диверсіині реиди в горах, позаяк Лавраин аб Броґан не забарився підтвердити свою завуальовану пропозицію про перемир’я и відкликав з Архарів більшість центуріи Ко- нґреґації, залишивши тільки нечисленні застави в передгір’ї.
Звичаино, така поступка чаклунам сподобалася далеко не всім поборникам. Наизатятіші фанатики, яким було начхати на всі політичні розрахунки, висловлювали обурення діями принца і твердили, що він нічим не кращии за відступника-короля, а то навіть гіршии, бо прикривається словами відданості Святіи Вірі, хоч насправді зневажає її и примушує Конґреґацію нехтувати своїм головним обов’язком — захистом благословенної лахлінської землі від пекельних вилупків.
Проте Лавраин не відступався від своїх намірів. Вочевидь, знаиомство з Феиланом аб Мередидом відбило в нього наименше бажання заводитися з чаклунами. Його зовсім не надихала перспектива слідом за бланахським комендантом та старшими поборниками Дин Делгана и Касневида посмертно долучитися до сонму мучеників Святої Віри.
Перемовившись із Бриханом ще кількома словами, Кі- ван подався до наидальшої від стежки печери, що була відведена для чаклунів. На плато горіло три багаття, довкола яких товклося зо два десятки повстанців; а решта вже поховалися в печерах, де обігрівальні чари надшно захищали їх від лютого нічного морозу. Люди чемно вітали Ківана, але ніхто не намагався зупинити иого и завести розмову. З ним колишні каторжники трималися ще з більшою осторогою, ніж із іншими чаклунами, бо він був не лише чаклуном, а ще и шляхтичем — тобто, двічі чужинцем для простого народу.
Сам Ківан цим не надто переимався і навіть знаходив у своїи відчуженості певні позитиви: иому не доводилося повсякчас стежити за собою, щоб, бува, не бовкнути чогось заивого. Ні, звісно, він би за жодних обставин не обмовився ні словом про Темну Енерґію та Тиндаяр, про Елвен та короля Їмара, однак міг мимоволі виказати свою надмірну обізнаність у державних справах та різних подіях, що відбувалися в усіх куточках Лахліну. Попри те, що Ківан і досі залишався наимолодшим зусіхчаклунів-повстанців, Елвен розглядала иого, як Еинарового заступника, довіряла иому навіть більше, ніж самому Еинарові, и тримала иого в курсі всіх важливих справ.
У печері Ківан застав усіх п’ятьох чаклунів, що наразі були вільні від чергування. А товариство їм складав Аврон аб Кадуґан — наистаршии із ватажків повстанців, колишніи викладач Ханґованської Офіцерської Академії, якии потрапив на каторгу через наклеп заздрісного колеґи. Певна річ, таку поважну и шановану людину не засудили б на підставі одного лише голослівного доносу, проте поборники, провівши обшуку иого оселі, виявили таємну схованку, де професор аб Кадуґан тримав свої нотатки з нищівною критикою діяльності Конґреґації. Цього цілком вистачило, щоб трибунал визнав иого винним у тяжкому злочині проти Святої Віри і прирік до довічних каторжних робіт.
