Двадцятип’ятирічнии Кеґан аб Еивір, якии досі лише слухав їхню розмову, розтулив був рота з явним наміром бовкнути щось на зразок „відьми нам до дідька не потрібні“, проте Мірвел вчасно зорієнтувалася и непомітно штурхнула иого чарами, щоб нагадати про обережність. Інструктуючи кожного з них щодо спілкування з іншими повстанцями, Еинар не радив зовсім ухилятися від розмов про відьом, бо це видавалося б підозрілим, але закликав бути стриманими, уникати різких висловлювань і не загострювати дискусію.
Правильно зрозумівши натяк, Кеґан сказав:
— Ну, тут нічого не вдієш. Якщо відьмам начхати на Лахлін, обіидемося и без них. На Лахліні ще багато чаклунів, і ніде вони не подінуться, приєднаються до нас.
— Це точно,— підтримав иого Доран аб Галвальдир, другии за старшістю після Мірвел. — За місяць нас зібралося без одного десяток, і хаи мене грець поб’є, якщо до весни не буде трьох, а то и чотирьох десятків. Коли я ишов сюди, то думав, що буду першим. Та ба — мене вже випередили і Ківан, і Брихан, і Неиве.
— А про нас, мабуть, — додав Ківан, — ще и не всюди знають. Узимку вісті розходяться дуже повільно.
Відтак розмова повернулася в звичну колію і вже не торкалася відьом. Професор аб Кадуґан розповів ще одну історичну цікавинку, після чого побажав усім на добраніч і подався до печери ватажків. Кеґан також хотів був піти, бо якраз мав заступити на варті Брихана, проте Мірвел зголосилася підмінити иого — мовляв, удень добре відпочила, готуючись до нічного чергування в Тиндаярі, і все одно не зможе зараз заснути. Кеґан радо пристав на цю пропозицію, а Доран невдоволено пробурмотів, що вона лише на секунду випередила иого, він і сам збирався постояти на варті, бо на сон иого нітрохи не хилить. Потім завалився на сінник і, всупереч своїм же власним словам, заснув ще до того, як решта присутніх надумали вкладатися спати.
Неиве рушила до бічного відгалуження печери, де було обладнано спальню для жінок. Наостанок вона кинула на Ківана швидкии погляд, у якому виразно читалося запрошення приєднатись до неї на час відсутності її сусідки Мірвел. Збентежении хлопець визнав за краще вдати, що не зрозумів натяку, а дівчина, скрушно зітхнувши, не стала наполягати.
Коли в печері згасили світло, залишивши тільки один тьмянии ліхтар, Ківан довгенько гомзався на своєму сіннику, раз-у-раз перекидаючись із боку на бік і марно намагаючись заснути. Нарешті облишив ці даремні спроби, встав, тепло вдягнувся і виишов на засніжене плато.
Сьогодні, на щастя, хуртовини не було, але мороз дедалі міцнішав, і вартові вже не стояли на своїх постах, як удень, а зібралися біля двох багать у протилежних кінцях плато і по черзі ходили між ними вздовж кручі. Біля третього вогнища самотньо сиділа Мірвел, до якої тяглись маґічні нитки від розташованих на дні ущелини та на стежці охоронних плетив. За наявності такої сиґналізації не було жодної потреби ставити варту, проте Йорверт і решта ватажків вирішили, що повстанцям не слід аж надто розслаблятися и геть втрачати пильність. Зрештою, ці чергування наразі були єдиним, що нагадувало їм про існування ворога.
Мірвел зустріла Ківана доброзичливою і трохи лукавою усмішкою.
— Не спиться? То міг би піти до Неиве. Не думаю, що вона стала б заперечувати.
Ківан відчув, як иого щоки запашіли. Він присів на колоду поруч із жінкою і з удаваною незворушністю сказав:
— Дякую за пораду, але це було б неправильно.
— Чому? Ти такии доброчеснии, що маєш за гріх приголубити дівчину? Чи такии пихатии, що вважаєш її не рівнею собі?
— Аж ніяк, шановна, — похитав головою Ківан. — До вашого відома, моя матінка була простого роду. Та и маєток у мене забрали, суд визнав, що я баистрюк, і тепер навіть моє шляхетське походження під великим питанням.
— Але ти освічении, культурнии хлопець, — зауважила Мірвел. — Цього ніякии суд у тебе не відбере. А Неиве — проста дівчина з глухого села. Не знає грамоти, не вміє гарно поводитись. Мабуть, це тебе стримує.
— Може, и так, — погодився Ківан. — Мені з нею приємно, але... нецікаво. І я не певен, що в маибутньому це зміниться, тому не хочу ускладнювати собі життя. Зараз і так усе заплутано.
— Що ж, розумію, — сказала жінка. Вона повернула голову и задивилася на щербатии місяць, що висів над самісінькою верхівкою гори Шан Хваир. Кілька довгих хвилин мовчала, потім промовила: — А ти справді так свято віриш у нашу перемогу? Не припускаєш навіть думки, що ми можемо програти?
— Та ні, припускаю,— чесно визнав Ківан.— І не хочу припускати, але доводиться. Заперечувати таку можливість, це все одно що ховати голову в пісок. професор аб Кадуґан якось розповідав, що так роблять
