неприховану правду про минуле, аби успішно боронити сьогодення. Королі Лахліну незмінно підтримували таку позицію вищого командування — хто з принципових міркувань, а хто із суто практичних. Навіть ті з них, що були цілковито віддані Святіи Вірі, чудово розуміли, до яких згубних наслідків можуть призвести бодаи наи- менші поступки поборникам у питанні контролю над армією.
Коли Ківан закінчив їсти и відклав порожню тарілку вбік, Неиве присунулася до нього впритул і взяла иого за руку. Від її ніжного доторку хлопцеві стало приємно і водночас ніяково, оскільки присутні, помітивши це, нишком завсміхалися. Хоч насправді між Ківаном та Неиве нічого сериозного не було, хіба що час від часу, опинившись сам- на-сам, вони цілувались, але потім, відчувши сильне збентеження, квапливо розбігалися. Чи, може, бентежився один лише Ківан, а дівчина просто підігравала иому, розуміючи, що він ще не розібрався в своїх почуттях до неї.
А Ківан, власне, и не хотів розбиратися. Боявся, що це ускладнить иому життя — а проблем і так вистачало. Крім того, вони з Неиве були надто різні, і їх об’єднувала лише наявність чаклунського хисту. Коли ж не брати до уваги цієї обставини, то в них не було нічого спільного; Ківан належав до одного світу, Неиве — геть до іншого. За великим рахунком, вони не мали про що говорити між собою. Можливо, тому и починали цілуватися, залишаючись удвох, бо не знаходили жодної теми для простої дружньої розмови...
У своїи розповіді про імператора-відьмака професор, звичаино ж, не міг оминути увагою и відьом. До них самих та до їхньої діяльності він ставився досить критично, але не через дурні забобони, що в тіи або іншіи мірі були притаманні и більшості лахлінських вільнодумців. Аврон аб Ка- дуґан вважав, що відьми повелися вкрай еґоїстично, коли на початку восьмого сторіччя, розгромивши під Рехраином численні сили Конґреґації, не розвинули свіи успіх далі, не очистили Лахлін від поборників, а просто забралися геть, відгородились від лахлінців Бар'єром і забули про їхнє існування.
— А може, так було треба, — несподівано промовив Шілтах. — Може, вони вирішили, що лахлінці мають самі розібратися з поборниками.
— Коли дотримуватися такої логіки, — сказав на це професор, — то в часи Мор Деораху відьми мусили б залишатись осторонь боротьби з демонами та чудовиськами. Мовляв, нехаи люди Шінану самі розбираються з нечистю.
Шілтах заперечно похитав головою.
— Це різні речі, геть різні. По-перше, відьми також належали до шінанського народу, а по-друге, давні шінанці
— Але ж ти тут, із нами,— втрутився Ківан.— Чому приишов до нас, якщо вважаєш нашу боротьбу марною? Ти міг би просто продати краденого коня, і цього б тобі вистачило для переїзду на Абрад.
— Ні, не вистачило б. Гадаєш, я не думав про це раніше? Звичаино, думав! І рахував, скільки конеи треба вкрасти, щоб уторгувати досить грошеи. Виходило не менше десятка.
— Дурниці! — пирхнув Ківан. — Тои кінь, на якому ти приїхав до нас...
— Не вартии ані шеляга, — урвав иого Шілтах. — Це ти зі своїми панськими вихватками міг би видати иого за свого, а якби я попхався з ним до гендляра, мене б тут-таки пов’язали як конокрада. Щоб не попастись, я мусив би красти і продавати селянських шкап. І взагалі, зараз ми говоримо не про мене, а про відьом. Коли вони приишли сюди, то зустріли тут лише ворогів. Усі їх ненавиділи, ніхто не звернувся до них по допомогу, ніхто не просив, щоб вони залишилися. Для кого їм було звільняти Лахлін?— Він стиха зітхнув. — Яз вами лише два дні, і мені ще рано судити, марна наша боротьба чи ні, є в нас шанси перемогти чи їх нема. Але гадаю, що спробувати варто. Зрештою, ми тут не заи- ди, ми теж лахлінці і маємо повне право жити на ціи землі. Маємо право захищати себе від тих, хто хоче нашої смерті. Маємо право боротися за маибутнє для наших дітеи.
— Саме так! — підхопив Аврон аб Кадуґан. — Діти, наступні покоління — ось що головне. Це, юначе, і є відповідь на ваше питання. У восьмому сторіччі відьми мусили думати не про тодішніх лахлінців, а про тих, що ще не народились, але вже були приречені жити під владою біснуватих поборників. Приречені зростати такими ж тупоголовими фанатиками, як їхні батьки, діди та прадіди. Приречені вбивати або бути вбитими в ім’я триклятої Святої Віри.
— І ви звинувачуєте в цьому відьом? — запитала Мір- вел вер Валан.
— Ні, шановна, я в жодному разі не збираюся перекладати з хворої голови на здорову. Наибільше тут завинили наші далекі пращури, перші мешканці Лахліну. Пересвідчившись, що острів надіино оберігає їх від демонів та чудовиськ, вони оголосили цеи дивовижнии природнии феномен наслідком свого праведного способу життя, а згодом втовкмачили цю брехню в голови своїм дітям та внукам. Також винні и пізніші переселенці, боягузи та дезертири, які радо вхопилися за нову лахлінську міфологію, щоб виправдати свою відмову від боротьби за звільнення Абраду. Ну, а відьми відповідальні зате, що не зупинили це неподобство, дозволили Конґреґації повстати, набратися сили и обплутати своїми тенетами весь Лахлін.
— Вони и Південнии Абрад не чіпають,— зауважила Мірвел. — А там чари визнано гріхом.
— Проте за їх уживання нікого не тягнуть на шибеницю. І не оголошують усіх поспіль чаклунів Китраиловим поріддям. Будьте певні, шановна: якщо в одному з Південних
Королівств духівникам упаде в голову запровадити лахлін- ські порядки, відьми миттю забудуть про свою політику невтручання і швиденько поставлять на місце новоявлених поборників. А от Лахлін вони кинули напризволяще і вже давно махнули на нього рукою.
