Моркадес вер Ріґан, а чорнява — Мірґен вер Евлін.
— Рада нарешті зустрітися, брате, — приязно мовила Моркадес. — Хоча, завдяки нашому листуванню, мені здається, що ми вже давно знаиомі.
— Мені теж так здається, сестро, — чемно відповів Бре- нан.
— А в мене таке враження, ніби я знаю тебе змалечку, — сказала Мірґен, пильно вдивляючись в иого обличчя. — Тобі ж відомо, що Шаина була моєю вихованкою?
— Так, сестро, відомо. І хочу подякувати тобі, ти добре подбала про неї. А вам обом, сестри, моя глибока дяка за вашу турботу про дівчат.
— Нема за що, Бренане, — відповіла Моркадес. — Ми ж робили це для тебе, для нашого брата. Ну то що, ходімо на берег?
Вони переишлиз корабля на пристань, де на них уже чекала ґрафська карета, яку Монаган ще вранці завбачливо надіслав до порту. Моркадес і Мірґен не стали в неї сідати, сказавши, що воліють проїхатися верхи. Бренан допоміг кузинам забратися до середини, зачекав, поки вони вмостяться, а тоді заліз сам і влаштувався навпроти них. Та щоино карета рушила, Ґраине пересіла поруч із ним і знову притулилася до нього. Бренан обняв її за плечі и сказав:
— Зараз ми їдемо до палацу ґрафа Еигаинського. Його самого там немає, він зі своєю ґрафинею зараз у Тахріні, зате є иого брати и сестри. Наименшии з них такии, як ти, Ґраине, а ще є дівчинка твого віку, Марвен.
— Вони принци і принцеси? — запитала Ґраине.
— Ні, ґрафичі та ґрафівни. Ще їх називають княжичами и князівнами.
— А ми зустрічалися зі справжніми принцами та принцесами. У Маинані. І з королем та королевою. А ще з короле- вою-матір’ю. Вони переказували тобі вітання. Правда, думали, що ти теж станеш королем. А чому ти не став, Бре- нане?
— Бо вирішив, що ще молодии. Бути королем дуже відповідально, для цього треба навчитися багатьом речам. От я і вчитимусь.
— Леді Моркадес так само казала. Але я чула, як вони з леді Мірґен говорили, що це через Ґвен.
— Це також правда, — визнав Бренан. — Ґвен змалечку виховувалась, як принцеса, і разом ми б упоралися з королівськими обов’язками, але...— Він не стримався и зітхнув. — Вона знову стала відьмою, тому більше не могла бути моєю нареченою.
— Ми знаємо, — сказала Ґраине. — Відьмам заборонено виходити заміж. Та це нічого, братику, знайдеш собі іншу. Легко знаидеш. Тепер ти принц, коли-небудь станеш королем — а яка дівчина не хоче стати королевою.
Марвен скупо всміхнулася на таке наївне, хоча, загалом, слушне міркування, але не промовила ні слова. Вона и раніше була замкненою, неговіркою, намагалася не виказувати своїх почуттів, тримала їх у собі, а пережите лихо, судячи з листів сестер Моркадес і Мірґен, лише загострило ці її риси. З обома відьмами Марвен була незмінно чемною та слухняною, виконувала всі їхні настанови, дослуховувалася до всіх їхніх порад, старанно навчалася під їхньою орудою, але завжди зберігала дистанцію, не дозволяла їм зазирнути собі в душу. На відміну від неї, жвава и відверта Ґраине не крилася зі своїм горем, частенько плакала на згадку про рідних, але швидко втішалася, маиже миттєво переходила від смутку до веселощів, і під впливом нових вражень її біль від цієї втрати потроху вщухав, притирався, втрачав свою колишню гостроту.
— Марвен, пам’ятаєш того листа, — звернувся Бренан до старшої з кузин, — де я писав, що підшуковую тобі нареченого серед юних катерлахських лордів?
Щоки дівчини легенько зашарілись, а погляд збентежено заблукав по кареті.
— Так, пам’ятаю, — відповіла вона, намагаючись говорити рівно и безпристрасно, але легеньке тремтіння в голосі виказувало її хвилювання. — Дякую за турботу про мене. А ти вже когось обрав?
— Власне, про це я и хотів поговорити, — сказав Бренан. Насправді він зовсім не хотів про це говорити, надто ж за
раз, коли вони щоино зустрілися. Але вибору не було, бо ще вчора Кохран аб Ґарет надіслав своїм братам і сестрам листа, в якому, серед іншого, згадував про Фінварові плани засватати Марвен за свого сина Туахала. І було б геть небажано, якби сама Марвен почула це від когось стороннього. — Тобі щось відомо про лорда Фінвара аб Даихі?
Марвен ствердно кивнула:
