— Яв цьому не сумніваюся. Мабуть, самі ваші візити в Тиндаяр не привертали особливої уваги Ан Нувіну. В часи Мор Деораху відьми часто вдавалися до послуг упокорених чорних, щоб відвідати підземнии світ, дослідити иого і від- наити спосіб скористатися ним у своїх цілях. З літописів Сестринства тобі, Ріано, добре відомо, що попервах це викликало дуже аґресивну реакцію, та згодом Ворог переконався, що Тиндаяр залишається для відьом чужим і незбагненним, тому вирішив поберегти своїх демонів і не переносити боиові дії із земного світу до підземного, якии і так безроздільно належить иому. Проте з появою меча ситуація різко змінилася. Мабуть, ти вже виявила деякі иого властивості?
— Так, дещо виявила, — сказала Ріана. — А що це за меч? І що за плащ? Чи ти не можеш розповісти?
— Тепер можу. Я просто
Ріана вмить спохмурніла, і було неважко здогадатися, чому. Права не обґрунтовують просто так, а роблять це лише з наміром повернути свою власність. Самому Шимасо- ві було загалом баидуже, він розумів, що відьма все одно не дозволить иому залишити цеи дивовижнии плащ, якии захищає від Темної Енерґії, істотно полегшуває левітацію і, напевно, має и інші корисні застосування. Тож нехаи обидві їхні знахідки повернуться в Ґвифін — так хоча б буде справедливо.
— Це сталося кілька тисячоліть тому, — заговорив дин- неші. — Точної дати не скажу, та вона и не важлива. У ті часи цивілізація прадавніх людеи, як ви їх називаєте, ще існувала і з останніх сил стримувала нашестя нечисті. Ми у Ґви- фіні розуміли, що вони приречені, бо серед них було надто багато зрадників — і простих людеи, і чаклунів, що своєю службою Ан Нувінові прагнули здобути вічне життя в подобі демонів. Але нічого вдіяти ми не могли — більшість прадавніх не хотіли загибелі свого світу, вони сподівалися захистити иого власними силами, тому не кликали нас на
Битву Останнього Дня. А коли їх залишилося геть мало і вони втратили будь-яку надію, їхніх голосів уже забракло — саме через велику кількість зрадників, які на тои час складали чи не половину вцілілого людства. Тоді дванадцятеро наших братів не витримали и вирішили зіити на землю на заклик меншості. Вони.
— Дванадцятеро? — не стримавшись, урвала иого Ріа- на. — Як драконів? Невже.
Диннеші ствердно кивнув:
— Так, Ріано. Всупереч переконанню багатьох твоїх сестер, драконів завжди було дванадцять. І вони були нашими братами, які знехтували своїм вищим призначенням, проміняли життя в Ґвифіні в терплячому очікуванні Останнього Дня на довгі тисячоліття безплідної и безнадшної битви на землі. Це був їхнш особистии вибір, і не мені їх судити. Одинадцятеро з них добровільно зреклися сили та крил диннеші и обернулися на драконів. Дванадцяти^ їхніи ватажок, був дуже погордливим і вирішив зіити на землю у всіи своіи грізніи величі та славі. Зіити не так, як зіишов до вас я, більшою частиною залишаючись у Ґвифіні; а зіити цілком і назавжди. Проте земнии світ не сприиняв иого в такіи подобі — він зірвав иому крила, відібрав силу и поглинув їх, додавши собі запасу міцності в протистоянні Ан Нувінові. Не знаю, можливо, в цьому и полягав розрахунок нашого дванадцятого брата, якого ви називаєте Останнім Драконом. Ми досі про це сперечаємося и ніяк не діидемо спільної думки. Та, зрештою, иого мотиви не мають значення. Головне те, що вашому світові не вдалося до кінця перетравити силу та крила нашого брата. Проишов- ши крізь землю, остання краплина иого сили перетворилась на меч, остання пір’їна одного з крил обернулась на плащ, і вони разом застрягли між нею та Тиндаяром.
Ріана приголомшено втупилася в меч. Ще б пак — вона гадала, що це просто витвір ґвифінських чарів, наидоско- налішии і наимогутнішіи з усіх відомих артефактів; а насправді він виявився матеріальним утіленням хоч і невеликої, але справдешньої частини сутності диннеші.
„Так само, до речі, як і плащ,“— подумав Шимас, торкнувшись пальцем золотої застібки. Звичаино ж, диннеші говорив про крила алеґорично, навряд чи мешканці Ґвифі- ну потребують якихось фізичних крил, та и дракони, позбувшись їх, любісінько собі літали. Радше тут ішлося про особливу маґію, яка могла піднести на недосяжну висоту. І в прямому розумінні — зробивши невагомим; і в переносному — захистивши від Зла.
У Шимаса зникло наименше бажання віддавати цеи плащ — хоч відьмам, хоч диннеші.
— То ти приишов забрати в нас меч і плащ? — зі скрушним зітханням запитала Ріана.
— Ні, в жодному разі. Я лише пропоную вам добровільно відмовитися від них. Маите на увазі, це ваш єдинии шанс, більше такої пропозиції не буде. Відкинувши її зараз, ви вже ніколи не зможете позбутися цих речеи. Меч завжди буде з тобою, Ріано, а плащ — із тобою, Шимасе. Якщо віддасте комусь або просто викинете, вони однаково повернуться до вас. Усе життя на вас полюватиме Ан Нувін у намаганні запопасти собі краплю сили и пір’їну від крила диннеші. Ти, Ріано, здобудеш чимало ворогів серед власних сестер, які заздритимуть твоїи могутності і вважатимуть, що ти її не заслужила. А тобі, Шимасе, доведеться остерігатись як відьом, так і колеґ-чаклунів; дехто з них захоче вбити тебе, щоб заволодіти твої м плащем. Подумаите, чи варті ваші знахідки тих небезпек, що чигатимуть на вас у маибутньому, чи виправдають вони ті численні труднощі, які сповнять ваше життя через їхню присутність. Зрештою, вам гріх нарікати, що ви даремно здшснили цю довгу подорож. Як я и обіцяв, ви знаишли тут нове знання — розкрили таємницю походження драконів. І запевняю, що вам не доведеться вмовляти інших людеи повірити вам на слово. Якщо віддасте мені меч та плащ, я підкажу, де можна зна- ити матеріальні свідчення, які однозначно и беззаперечно підтвердять мою розповідь. За ними не треба вирушати на краи світу, вони є и на Абраді.
Така пропозиція видалася Шимасові надзвичаино заманливою. Він лише хотів з’ясувати, якого роду будуть обіцяні підказки — туманними та невизначеними, на зразок „шукаите и колись знаидете“, чи чіткими вказівками про те, де саме знаходяться ці матеріальні свідчення і що вони собою являють.
