Поки Шимас подумки формулював своє запитання, Ріа- на впевнено промовила:
— Я залишаю собі меч. Даруи, світлоносцю, якщо я не справдила твоїх сподівань, але це моє остаточне рішення. Я обираю силу, а професорові аб Неивану нехаи дістаються знання. Відведи иого вбік, розкажи, що потрібно, а я даю слово, що не намагатимусь нічого вивідати. Можу навіть пообіцяти, що нікому не розповім про походження драконів. Триматиму все в таємниці, щоб професор міг безперешкодно роздобути належні докази и оголосити світові про своє відкриття.
Диннеші похитав головою:
— Твоя великодушність, Ріано, гідна наивищої похвали. На жаль, цього замало. Ціна моєї інформації — обидві речі, і меч і плащ. За одну з них ви нічого не отримаєте.
Відьма з невдаваною прикрістю поглянула на Шимаса.
— Мені дуже шкода, професоре, але я не передумаю. Ми з вами вже досить довго знаиомі, і ви повинні розуміти, що силу я ціную більше, ніж знання.
— Я це розумію, леді Ріано.
— Ти, Шимасе, — сказав диннеші, — можеш просто віддати плащ і задовольнитися тим, що вже знаєш. Тоді спо- кіино повернешся в Кованхар і продовжиш жити звичним для себе життям університетського викладача — нудним, одноманітним, але щасливим. А з плащем про таке життя тобі не варто и мріяти.
— Так, знаю. — Шимас замовк, збираючись на рішучості.— Не сумніваюся, що згодом про це дуже пошкодую і проклинатиму себе за свіи вибір. Але я залишаю плащ.
Дорослі та мудрі очі хлопчика-диннеші, здавалося, пронизали иого наскрізь.
— Ти певен?
— Ні, аж ніяк! — невідь чому розсердився Шимас. — Я вже сказав, що пошкодую про це. І водночас я певен того, що так само шкодуватиму, відмовившись від плаща. Решту свого нудного и одноманітного життя буду мучитися думкою про цю втрату, більше не знаиду спокою, не почуватимуся щасливим, заимаючись улюбленою справою. Якщо ти так добре мене знаєш, то мусив би це розуміти. І з твого боку було б порядніше не ставити мене перед вибором, а просто зажадати, щоб я повернув плащ. Вигадав би якусь казочку — наприклад, що ґвифінські чари згубно діють на чаклунів. Я б, може, и засумнівався, але не став би сперечатися.
Диннеші відповів не відразу, а спершу підшшов до Ши- маса и пильно подивився на нього знизу вгору.
— Повір, я б так і сказав, якби справді мав намір забрати плащ. Проте я
— Тоді навіщо, — озвалася Ріана, — ти пропонував їх віддати?
— Бо інакше було б неправильно. І не просто неправильно, а підло. Я не міг нав’язувати вам таку відповідальність, прирікати вас на важкі випробування, не отримавши вашої згоди, не надавши вам шансу відмовитися. Вас було попереджено про наслідки, і ви зробили вільнии, усвідом- лении вибір. Тепер вам немає на кого нарікати, нема кого звинувачувати, окрім самих себе.
— Але ти. — почав був Шимас і враз осікся. Вочевидь, диннеші вирішив, що їхню розмову закінчено, і, не попрощавшись, розчинився в повітрі. — Гм... Не дуже чемно з ио- го боку. Мабуть, він здогадався, що я хочу сказати, і просто не знав, як на це відповісти. Тому и поквапився щезнути.
— А що ви збиралися сказати? — поцікавилась Ріана.
— Що він, хоч і був чесним та відвертим, усе ж безсоромно маніпулював нами. Принаимні мною точно маніпулював. Коли зрозумів, що я погоджусь обміняти плащ на докази иого історії, тут-таки вигадав додаткову умову, що надасть інформацію лише за плащ із мечем. Це був безпро- грашнии варіант, бо ви ясно дали зрозуміти, що не відмовитесь від меча.
Ріана скептично посміхнулася.
— Облиште, професоре, ви б і на це не погодились. Подумали б і вирішили, що плащ із мечем самі по собі є досить переконливими доказами. Аті матеріальні свідчення, якщо вони и справді існують, ніде не подінуться, і рано чи пізно їх знаидуть.
