— Але ваш політ був просто фантастичним! — захоплено мовив Дарах. — Я ще ніколи не бачив такої маистерної левітації. І взагалі, не чув про жодного чаклуна, що міг би одночасно літати і так потужно чарувати.
— А що це у вас за плащ? — поцікавилася спостережлива Інґріг. — Я иого досі не бачила. І в леді Ріани меча не було. Невже знаишли в Тиндаярі? Хіба це можливо?
Шимасові не довелося нічого вигадувати, бо до них якраз підіишла Ріана.
— Отже, пророцтво не збрехало, ви справді допомогли нам. Без вашого втручання Колвин загинув би.
— То це и була наша місія? — спантеличено запитав Дарах. — Завадити чудовиську вбити чорного чаклуна?
— Схоже, що так, — підтвердила Ріана. — І повірте, ви зробили мені велику послугу. Та и не лише мені, а всьому Сестринству. Колвин становить для нас неабияку цінність, наразі він наш єдинии провідник до Тиндаяру, і хтозна, коли нам вдасться схопити ще одного такого. А мати доступ на ворожу територію дуже корисно. Саме тому всі три чудовиська накинулися на Колвина — для Ан Нувіну було вкраи важливо позбавити нас цього доступу.
— А чому саме зараз? Чому не раніше?— Із цими словами Дарах виразно поглянув на Ріанин меч. — Це якось пов’язано з вашою зброєю і професоровим плащем?
— Щодо плащая не впевнена, а от меч точно зіграв свою роль.
— Я не відчуваю в ньому ніякої маґії, — зауважив моло- дии чаклун.
— Це драконяча маґія, — пояснила Ріана. — Меч належав Останньому Драконові, але в стародавні часи демони поцупили иого и затягли до Тиндаяру. А далі нічого вдіяти з ним не могли, бо він незнищеннии, тому просто залишили иого там.
— Разом із плащем? — Дарах недовірливо гмикнув. — Щось він замалии для дракона.
Без сумніву, Ріана якось викрутилася б, знову приправивши вигадку крихтою правди, але тут Інґріг злякано зои- кнула і вказала рукою на північ. Шимас із Ріаною рвучко обернулися, чекаючи на появу нових почвар, а натомість побачили, як із-за обрію піднімається стовп білого з темними пасмами диму.
Шимас негаино злетів угору, щоб розширити для себе виднокіл, проте вже и так знав, звідки иде дим. На Ініс на н- Драиґу и поблизу нього не було чому горіти — крім їхнього корабля.
Розділ XXIV
Прощання з Тір Мінеганом
Вольовим зусиллям зобразивши на своєму обличчі приязну та невимушену усмішку, Ґлиніш відчинила двері и промовила:
— Добридень, леді Еирін. Прошу, заходьте.
Дівчина привіталась у відповідь, глянула на свої шкіряні черевики, переконуючись, що добре очистила їх від снігу, і ввіишла до будинку. Ґлиніш допомогла їи зняти хутряне манто, повісила иого в шафку і провела Еирін до вітальні.
— Сідаите, будь-ласка, пригощаитеся, — запропонувала вона, вказуючи на крісло біля невисокого столика, на якому стояло дві кришталеві вази з фруктами та солодощами. — Чи, може, ви зголодніли і хочете.
— Ні, дякую, Ґлиніш. Я щоино обідала.
— Тоді я принесу чаю.
Жінка подалася на кухню, де за півхвилини закип’ятила воду и залила її до порцелянового чаиника, в якому вже лежало сухе чаине листя. Потім поставила иого на тацю разом з двома чашками та цукерницею и віднесла до вітальні.
Еирін сиділа в кріслі, їла цукерку и зацікавлено розглядала обстанову в кімнаті. Була спокшна та розслаблена, мовби сама просила, щоб на неї напали, але Ґлиніш поки остерігалася діяти, бо була надто знервована і через своє хвилювання могла все зіпсувати. Та и квапитися не було куди — все одно в наиближчі дві або три години дівчина звідси не піде, оскільки зараз у неї за розкладом було заняття з теорії передбачень.
