— То Ан Нувін не створював нових чудовиськ?
— Ні, та и навіщо. Іх і на землі вдосталь.
„Це и на краще,“— подумала Ґлиніш. — „Що більше Еирін їх уб’є, то менше залишиться в земному світі.“
— До речі, а де решта ваших колеґ?
— Нещодавно приходив демон і забрав їх із собою. Причини не пояснив, лише сказав, що така воля Володаря. Але повів не до Тір Мінегану, а кудись на південнии захід.
— А ви чому залишилися?
— Бо для нас із вами є інше завдання, — відповів Феи- лан. Його голос змінився, став напруженим і навіть трохи тремтливим; схоже, нова місія викликала в професора
страх. — А вам хіба нічого не повідомили?
— Тільки про сам факт завдання. Мабуть, демон не бачив сенсу марнувати свіи час на детальні роз’яснення, бо ж сьогодні я могла загинути. Просто на хвилю з’явився в моєму сні, я підтвердила, що моя домовленість з Еирін вер Ґле- діс залишається в силі, а наостанок він згадав про нове завдання і про те, що наше коло збереться тут. Власне, тому я и приишла сюди.
Насправді Ґлиніш не збиралася виконувати ніякого завдання. Зі здіисненням пророцтва її вимушена служба Ан Нувінові закінчилася, і більше ніщо не змусить її знову коритися наказам демонів. Тепер вона мала намір убити всіх відомих їм чорних, заскочивши їх поодинці; а перед тим, по можливості, випитати в них імена інших їхніх колеґ. І та обставина, що решта членів темного кола кудись подалися, залишивши Феилана самого, дозволяла Ґлиніш негаино переити до здіиснення свого задуму. Щоправда, не тут, не в Тиндаярі, а десь у земному світі — і дрімучии Едандир- ськии ліс цілком годився для такої мети.
— Мабуть, — додала вона, — нам варто виити на поверхню. Я більше не маю причин приховувати своє ім’я та зовнішність. Невдовзі мене стануть розшукувати ще завзятіше, ніж вас. Тож будьмо знаиомі — я Ґлиніш вер Леи- фар, асистентка. вже колишня асистентка сестри-настав- ниці Івін вер Шінед.
— Дуже приємно, колеґо Ґлиніш,— сказав Феилан.— Запрошую вас погостювати на моєму південному острові. Це надіине місце, ніхто не підбереться до нього непоміченим.
„Острів, так острів,“— подумала Ґлиніш.— „Професор не спав усю ніч, по дорозі ще дужче втомиться, і я легко з ним упораюся.“
Вона відповіла згодою, і обоє рушили на південь.
— Поки ми идемо, — через десяток кроків озвалася Ґлиніш, — розкажіть у загальних рисах, що за нове завдання.
— Гаразд, — погодився Феилан. — Тільки маите на увазі: це завдання винятково для нас двох. Наші колеґи не повинні нічого знати. Певна річ, Володар і їм довіряє, але не в такіи мірі, як нам з вами.
— Так, розумію. Звичаино, я мовчатиму. Розповідайте.
— Отже, — почав професор, — ви щось чули про чаклунське повстання на Лахліні?
— Авжеж. До нас доходили деякі чутки. Чи то один чаклун, чи то кілька влаштували бунт на каменярні, звільнили в’язнів, засіли з ними в горах і успішно відбиваються від поборників. Відомо навіть ім’я одного з них — Ейнар аб Дилан з Таркаррая. Навесні вони мають намір захопити який- небудь корабель і дістатися до абрадського берега. А тим часом король Імар аб Ґалвин вирішив скористатися цими обставинами, щоб усунути Конґреґацію від влади. Уже майже цілком встановив контроль над столицею, видав указ, яким позбавив Поборчу Раду багатьох повноважень, а свого двоюрідного брата, що став на бік поборників, ув’язнив. Буквально на днях надійшла звістка, що до Кередігону прибув новий лахлінський посол. Під час вручення вірчих грамот він оголосив, що відтепер вся влада в краї ні належить королю та утвореній ним Державній Раді.
— От про посла я ще не чув, — сказав Фейлан. — Зате мені відомо, що принц Лаврайн зміг утекти і тепер керує силами поборників у Бланасі. Але не це головне. Король Імар не просто скористався ситуацією, він діє спільно з чаклунами. Вони не збираються втікати на Абрад, а таємно допомагають иому в боротьбі з Конґреґацією.
— О! — вражено протягла Ґлиніш. — Це ще краще, набагато краще. І Ан Нувін хоче, щоб ми посприяли цим чаклунам?
