— Ґлиніш? — урвала її Ріана, яка все ж дослухалася до їхньої розмови. — Часом не Ґлиніш вер Леифар?
— Так, вона. Ти її знаєш?
— Коли я вивчала в Івін алхімію, Ґлиніш була її асистенткою. Неимовірно! Хто б міг подумати. — Білии промінь згас, Ріана опустила меч і спрямувала вгору цілу низку беззмістовних плетив. — Це просто сиґнал, — пояснила вона. — На випадок, якщо чаклунки зі станції помітили тунель. Відчувши відьомські чари, вони не будуть панікувати. Першим підете ви, професоре. Далі ти, Еирін, потім Колвин. А я вас прикриватиму.
Еирін не стала заперечувати, хоча и розуміла, що такии порядок свідчить про недовіру Ріани до її вміння левітува- ти. Було цілком очевидно, що професор мав у разі потреби підхопити Еирін у земному світі и не дати їи знову провалитись у Тиндаяр, а сама Ріана залишалася, щоб страхувати її внизу від можливого падіння.
Шимас аб Неиван став під тунель і з надзвичаиною легкістю, ніби був невагомии, помчав угору. Трохи зачекавши, Еирін заиняла иого місце и зосередилася на кружальці маґі- чного світла в незбагненніи височині над нею. Зорієнтуватися виявилось неважко — потік живої земної енерґії, що лився сюди крізь тунель, мав виразнии максимум посередині, тож треба було просто триматися за цеи наисильні- шии струмінь. Ухопившись за нього, Еирін м’яко відштовхнулася и полинула до земного світу. Вона не квапилась, не мчала надто швидко, бо відчувала, що її дедалі більше долає втома. Навіть не втома — а повне знесилення. Тин- даяр віддалявся, натомість наближалася земля, небезпека вже лишилася позаду, і Ейрін ставало чимраз важче опиратися знемозі. Понад усе на світі їй кортіло зараз же заплющити очі и віддатися в звабливі обіими сну.
Коли Ейрін вилетіла з тунелю, присутність Шимаса аб Неивана виявилась аж ніяк не заивою. Певна річ, вона б і сама змогла здійснити посадку, але не стала пручатися, коли професор, який ширяв у повітрі, мов гордий орел, підхопив її, відніс кроків за тридцять від вирви і лише тоді м’яко приземлився.
— Нам краще триматися подалі звідти, — пояснив він. — Я певен, що леді Ріана захоче захоче закрити тунель одним ударом блискавки.
Ейрін повільно, щоб не запаморочилось у голові, роз- зирнулася довкола. Вони стояли посеред широкого засніженого поля, над яким яскраво сяяли зорі, і лише вдалині виднілася будівля погодної станції, освітлена багатьма ма- ґічними ліхтарями. Тижні зо два тому Ейрін була тут разом з Івін на виїзному занятті із загальної маґії, присвяченому основам керування погодою; тож вона знала, що зазвичай на станції чергує п’ятеро чаклунок. Схоже, поки жодна з них не помітила появи нежданих гостей із потойбіччя. Та це нічого — скоро вони помітять. Точніше, почують.
Тим часом з-під землі вибрався Колвин, а слідом за ним і Ріана. Вона помахала їм рукою, відступила на кілька кроків і вдарила в отвір такою потужною блискавкою, що її, мабуть, цілком вистачило для миттєвого руйнування тунелю по всій його довжині. Завдяки попередженню професора, Ейрін була готова до цього і вчасно захистила свої вуха від оглушливого гуркоту.
Це була остання маґічна дія, на яку їй вистачило сил. Не в змозі далі опиратися смертельній утомі, вона вчепилася в Шимаса аб Нейвана, розгублено пробурмотіла: „Та це ж нікуди не годиться..“— й поринула в солодке забуття.
Прокинувшись, Ейрін якийсь час непорушно лежала на боку, притулившись щокою до м’якої подушки, і затуманеним від сну поглядом дивилася на вікно своєї спальні, за яким на тлі вкритого сіро-білими хмарами неба падав гу- стии лапатии сніг. Вона спроквола згадувала події вчорашнього дня і тихо, але від душі раділа, що весь цеи жах залишився в минулому. Її сповнювало глибоке, пронизливе почуття щастя від того, що вона живе на цім світі, що доля така щедра и ласкава до неї — не лише подарувала ї и омріяну Їскру, а вже и двічі рятувала її від смерті, або и чогось гіршого за смерть. Уперше це сталося на Їхелдироид- ському тракті, коли втручання Ронвен з її невідворотним пророцтвом ущент зруинувало плани чорних; а вдруге — учора в Тиндаярі, коли за неимовірним збігом обставин ї и вдалося виплутатися з цілковито безнадшної ситуації. Еи- рін була безмежно вдячна Ріані и Шимасові аб Неивану, які так вчасно приишли на допомогу, була вдячна двом незна- иомим чаклунам, Дарахові з Їнґріг, чия присутність розв’язала Ріані з професором руки, була вдячна и безіменніи ар- ранськіи провидиці за її пророцтво, що привело Дараха та Їнґріг на Їніс на н-Драиґ. Навіть була вдячна упокореному Колвину — бо без нього, без иого здатності потрапляти до Тиндаяру, нічого б цього не сталося.
— Ну, годі вже прикидатися, соню, — пролунав за її спиною знаиомии голос. — Я ж бачу що ти не спиш.
Еирін перекинулася навзнак і побачила усміхнену Ґвен, що сиділа в кріслі поруч із ліжком. На її колінах лежав наполовину списании аркуш паперу з підкладеною під нього книжкою, а в руці вона тримала чарівне перо.
— Доброго ранку, переможнице чудовиськ. Виспалась нарешті? Як почуваєшся?
— Дякую, все гаразд, — відповіла Еирін і солодко позіхнула. — А ти що, тут цілу ніч сиділа?
— Могла б і сидіти, та були и інші охочі. Опівночі мене прогнала звідси Фіннела, а коли я приишла сюди о дев’я- тіи, то застала вже Гелед і Морін. Вони змінили твою кузину десь о п’ятіи і відіслали її спати до Гелединого помешкання.
— Це було заиве, геть заиве, — промовила Еирін, зворушена такою турботою про неї. — Я ж не захворіла, не була поранена, а просто втомилася. До біса втомилася. — Вона глянула на годинник, який показував за чверть одинадцяту, й зітхнула. — Ох, Івін задасть мені прочухана! Я ж проспала її урок.
