Унизу під Шимасом розкинулося ціле море дрібних вогників. Не сотень, не тисяч — а багатьох десятків тисяч. Цієї святкової ночі яскраво сяяв увесь Кованхар, від середмістя до наидальших околиць. Він, безумовно, був наисвітлішим містом у всьому світі, і з ним не міг змагатися навіть Абер- вен. Бо ж там постшно проживало не більше сотні відьом і, може, якісь двіико тисяч чаклунок, зате у чвертьмільион- ному Кованхарі кожен десятии мешканець був чаклуном.
З цієї самої причини Кованхар був і найдорожчим для життя містом у світі. Якщо відьми могли регулювати чисельність населення Абервена і всього Тір Мінегану, просто обмежуючи в’їзд на острів чужинців, то Кованхар позбувався невдах захмарними цінами на житло та продукти харчування. А що об’єднувало обидві столиці, чаклунську и відьомську, то це відсутність на вулицях жебраків. Ні відьми, ні чаклуни їх не терпіли.
Опинившись над наияскравішим скупченням вогнів, що непомильно вказували на Університет, Шимас пішов на зниження. Час від часу то тут, то там стрімко шмигали вгору чаклунські вогняні кулі, а досягши верхньої точки своєї траєкторії, вибухали и розсипалися на безліч різнобарвних жаринок. Поки їх було небагато — це лише вправлялися наимолодші и наинетерплячіші з чаклунів. На щастя, Ши- мас устиг повернутися ще до того, як усе небо над містом замиготить від феєрверків начесть останньої ночі в старому році і першої — в новому. Тоді б иому довелося приземлитися на північно-західніи околиці и далі ити пішки.
Знаишовши Пророчу Вежу, Шимас скерував свіи політ до неї, м’яко опустився на горішніи маиданчик і якусь хвилину простояв, насолоджуючись думкою, що він нарешті вдома. Так, саме ці осяяні вогнями червоні будівлі Університету були иого справжньою домівкою. Шимаса ніколи не вабило повернутись у Данварські гори, серед яких минуло иого дитинство, а туга за рідними минула ще в студентські роки. Звичаино, тепер, володіючи драконячим плащем, що в добру сотню разів скоротив для нього відстані, він якось викроїть час, злітає на південь Ґвеннеду, відвідає батька та матір, яким усі ці роки справно надсилав гроші, виконуючи свіи священнии синівськии обов’язок, зустрінеться з братами и сестрами, яких пам’ятає ще малими, познаиомиться з племінниками та племінницями, що їх узагалі ніколи не бачив. Але це потім, як випаде слушна нагода.
З люком не виникло жодних проблем — иого зачаро- вании замок розпізнав плетиво-ключ професора кафедри і слухняно відімкнувся. Шимас спустився залізною драбиною на сходовии маиданчик горішнього поверху і трохи сторожко наблизився до дубових двереи з руною Таред. Минуло понад три місяці, сто тридцять два дні, відколи він востаннє ввіишов у ці двері і назад уже не виишов, бо після Ярлахового нападу та втручання диннеші потрапив у Тір на х-Еидал, звідки и почалася химерна мандрівка, яка зрештою привела Шимаса на Ініс на н-Драиґ, до иого дивовижної знахідки.
Двері були трохи прочинені, а крізь вузеньку шпарину в коридор лилося світло. Шимас підняв був руку, щоб постукати, але останньої миті передумав, безшумно потяг на себе двері і скрадливо ввіишов до кабінету. Невисокии огря- днии чоловік середнього віку, що сидів за столом, низько схиливши голову, не зрадив иого сподівань — він так зосереджено водив по паперу чарівним пером, що геть не помітив появи гостя.
— Див у поміч, Пилібе, — з усмішкою промовив Шимас.
Професор аб Махавін аж підстрибнув з несподіванки і
витріщився на нього очманілим поглядом.
— Шимасе, ти?. Але. як. невже. Провалитись мені.
Він скочив на ноги, обігнув стіл, підтюпцем підбіг до
Шимаса и міцно схопив иого за руку, ніби прагнучи переконатися, що иому нічого не привиділося.
— Ти тут! ОтакоІ.Цежнеимовірно! За два дні, лише за два дні.
— То ти знаєш, коли я вирушив?
— Атож, ми всі знаємо. Відьми вчора повідомили, що ти прибув до Івидону, перелетівши через море. Ні, я просто очам не вірю! — Він боязко торкнувся кінчиками пальців сріблясто-сірого плаща. — Це тои самии? Я не відчуваю жодних чарів.
— Я також не відчуваю, — сказав Шимас. — Це ґвифін- ські чари, чаклуни їх не можуть бачити. Проте Івін вер Ші- нед твердить, що я ними керую. Думаю про те, що треба зробити, і вони мені коряться. Роблять саме так, як я и хочу.
Пиліб розгублено труснув головою.
— Ніколи не вірив ні в Ґвифін, ні в диннеші. Вважав це казочками для дітеи та затурканих селян. Але. ти ж тут! Учора вранці був на Тір Мінегані — а сьогодні вже тут! За півтори тисячі миль. А ще и дракони. Диннеші-дракони. Це, Шимасе, перевертає всі наші уявлення про світ. Увесь останніи тиждень ми ні про що інше не говоримо. Дискутуємо, сперечаємось, навіть сваримося. Хтось каже, що відьми все вигадали, а тобі просто голову заморочили. Та я ж тебе знаю — ти зовсім на та людина, яку можна задурити. І підспівувати відьомським побрехенькам ні за які скарби не станеш. Ти мені от що скажи. Ох! — раптом схаменувся Пи- ліб. — Якии я нечема! Ти ж, мабуть, зголоднів з дороги. — Він притьмом кинувся до холодильної шафки, якої заЯрла- ха тут не було, і став витягати з неї їжу. — Щоино прилетів, так? Приземлився нагорі?
