— Крім того, — додала Ґлиніш, — я ґарантую вам захист від гніву короля Імара. Хоч він і відкинув нашу пропозицію, ми все одно робимо на нього ставку і сподіваємось домовитися з ним. А тоді и пояснимо иому, що ви були на нашому боці и допомагали нам у ціи вшні. Діяли, як наш союзник на чолі ворожого віиська.
— А якщо ви не зможете домовитись?
— У такому разі, королем нового Лахліну стане хтось ін- шии, — багатозначно відповіла жінка. — Тои, з ким ми зна- идемо спільну мову. Так чи інакше, вам не варто боятися, що королівськии указ про вашу страту буде коли-небудь виконано... Звісно, за умови цілковитого послуху з вашого боку. Ви ж розумна людина, принце, і маєте усвідомлювати, що це єдинии для вас порятунок.
— Так, пані, — приречено відповів Лавраин. — Я це усвідомлюю.
— Отже, завтра ви зробите свою заяву і віддасте наказ про приготування до походу в гори. Якщо це станеться, то вже третього хверода про зустріч із вами попросить оцеи юнак. — Ґлиніш вказала на Ківана, якии протягом усієї розмови мовчки тримав ліхтар. — Гарненько запам'ятайте ім’я: Ківан аб Ридерх О'Міредах. Ви иого приимете, і він розповість вам про свої клопоти з батьківським спадком, про безчесність та продажність королівських суддів, про марні намагання знаити справедливість у Імара аб Ґалвина, якии навіть не захотів з ним зустрітися. Своїм указом ви відновите Ківана в усіх законних правах, а иого самого залишите при собі. Це ні в кого не викличе питань, бо у вашому оточенні не так багато справжніх лордів-землевласників — переважно вони воліють відсиджуватись у своїх маєтках і вичікувати, поки ситуація остаточно проясниться.
Лавраин зміряв хлопця зацікавленим поглядом.
— Він теж чаклун?
— Так, і досить сильнии, — сказав Йорверт. — Це я попереджаю про всяк випадок, щоб вам не спало на думку утнути якусь дурницю.
— Не утну, маистре Еинаре, — квапливо запевнив иого Лавраин. — Я ж собі не ворог.
Ґлиніш кивнула:
— Будемо сподіватися, що ви и справді такии роз- важливии, яким здаєтесь. Лорд Ківан виступатиме зв’язковим між нами, переказуватиме вам наші розпорядження и допомагатиме з їх виконанням.
— Тобто, керуватиме мною?
— Радше наглядатиме за вами, — зробила уточнення Ґлиніш. — Це все, принце, нам уже час прощатися. Бо, чого доброго, ваші слуги занепокояться, що так довго не чути вашого кашлю, і ще заидуть сюди. Тоді нам доведеться їх убити — а це зовсім небажано. Зараз ви заснете, будете спати міцно та спокшно до самого ранку. І прокинетесь уже здоровим.
— Добре, пані, — слухняно мовив Лавраин, улігшись на подушку. — Хоча ні, стриваите! Ще одне.
— Прошу?
— Ви ж розумієте, як буде важко звільнити Лахлін від Конґреґації? Для цього мало перебити всіх поборників. На зміну їм з’являтимуться нові и нові. Конґреґація живе в головах людеи — і в цьому її наибільша сила.
Ґлиніш пильно подивилася на нього.
— Так, принце, я розумію. І запевняю вас, що ми готові зітнути стільки голів, скільки буде потрібно для того, щоб решта лахлінців забули и думати про Конґреґацію.
Із цими словами вона наслала на Лаврайна сонні чари. Його тіло миттю розслабилось, очі заплющились, і він поринув у глибокии сон. Ґлиніш була не лише могутньою, а и надзвичаино маистерною чаклункою, і кожна, навіть наи- простішаїї маґічна дія відзначалася неимовірною ефективністю та досконалістю. І хоча п’ять останніх років Йорверт мешкав у Кованхарі, світовому центрі чаклунства, досі він зустрів лише трьох людеи, які вміли так вишукано чарувати. Одним з них був Ярлах аб Конал.
Загорнена в чорне постать, що весь цеи час ховалася за шафою, виишла на середину кімнати и відкинула з голови каптур. Йорверт повернувся до неї.
— І що ви думаєте, пані?
