них чари, під дією яких вони ще дужче нервували, не могли зосередитись і більше часу витрачали на перезарядження зброї.
Зрештою поборники збагнули, що так їх усіх переб’ють, і прииняли єдино розумне (коли не рахувати відступу або капітуляції] рішення — кинулися в атаку на ґвардшців, справедливо розваживши, що тоді моряки будуть змушені припинити вогонь, бо інакше ризикуватимуть влучити в своїх.
Як виявилося, капітан „Ан Невеґлаха“ ще на початку сутички передбачив такии маневр, тому завчасно наказав перекинути через борт спеціальні канати з вузлами. Щоино поборники рушили в рукопашну, моряки почали висаджуватися на берег і по трапу, і по цих канатах. Іхні товариші на набережніи теж не гаяли часу і, вихопивши шаблі, кинулися слідом за ворогом.
Ґвардіиці відтіснили короля в самісінькии тил. Імар не став опиратися, бо розумів, що вони дбають не лише про нього, а и про самих себе. Якщо зараз він загине, то принц Лавраин, ставши новим королем, не забариться відрядити всіх уцілілих на шибеницю. Відтепер їхні життя були нерозривно пов’язані з ним.
До того, як надбігли перші лави поборників, ґвардшці встигли розрядити в них ще по одному набою. Цеи залп виявився особливо нищівним, бо иого було зроблено зблизька, а на додачу Ґарван, скориставшись моментом, задіяв спотикальні чари, від яких чимало супротивників попадало, причому збоку це виглядало так, ніби вони просто перечепилися через убитих та поранених.
Сутичка була коротка, але запекла та кривава. Ґвардшці стримали першии, наипотужнішии натиск ворога, а потім наспіли моряки и затисли поборників у лещата. Серед синіх флотських бушлатів Імар мигцем помітив зелении ґвардш- ськии мундир; це напевно був Фергас аб Ґвиртир, якии просто не міг втратити таку слушну нагоду, щоб помститися поборникам. А Каилем аб Рордан, либонь згадавши, яку молодості бився з піратами та бунтівниками, вправно орудував шаблею в саміи гущі ворогів. Поблизу нього тримався Ґарван аб Малах — переконавшись, що наразі Імар перебуває в безпеці, він вирішив подбати про Елвениного батька.
Коли на ногах залишилося менше трьох десятків поборників, єдинии уцілілии серед них офіцер наказав здаватися. Ґвардшці та моряки стали роззброювати бранців і надавати першу допомогу пораненим товаришам. Ґенерал аб Рордан перебрав на себе командування об’єднаним флотсько- ґвардшським загоном і негаино надіслав половину вояків у південну частину площі, звідки на них сунув натовп, під- бурювании якимсь проповідником. На щастя, иому не вдалося розпалити людеи раніше, поки точилася битва; та и зараз натовп ще не досить завівся, тому вистачило попереджувального залпу над головами, щоб він розсіявся. Сам проповідник, попри свіи фанатизм, виявився досить обачним і вирішив не спокушати долю, а чимдуж чкурнув геть, оскільки розумів, що інакше иого повісять за бунт і непокору королівськіи владі.
„Це кінець,“— приречено подумав Імар. — „Кінець хисткого миру на Лахліні. Починається віина. Диве, допоможи мені. Допоможи всім нам!“
До короля підіишов Фергас аб Ґвиртир, чии зелении одностріи був рясно заляпании темними бризками крові. Але не иого крові — на ньому Імар не помітив жодної подряпини.
— Ваша величносте.
— Радии вас бачити, леитенанте. Як ваші справи? Виконали моє доручення?
— Так, государю. Дівчат передав капітанові двірської варти. З відьмою не зустрічався. Відбув на Лахлін уранці наступного дня.
— Це добре. Хоч, мабуть, після останніх подіи уже не має значення. Як я зрозумів, поборники намовили одного торговця дати проти вас свідчення. А їхніи шпигун, коли повернеться, радо підтвердить иого слова.
— Він уже повернувся, — сказав леитенант і кинув швидкии погляд у бік віиськового корабля. — Зараз сидить у трюмі в каиданах. Я иого вирахував ще по дорозі до Ке- редіґону, дозволив иому весь день стежити за мною в Дінас Ірвані, а вчора, коли нас перестрів „Ан Невеґлах“, узяв цього покидька під арешт. Капітан аб Гальмар пропонував просто втопити иого, але я подумав, що він може стати в пригоді.
— І стане, — пожвавився Імар. — Ще б пак, стане. Маи- стре Ґарване!— покликав він королівського слідчого.— Ходіть-но сюди.
Ґарван аб Малах, що під час їхньої розмови делікатно стояв осторонь, наблизився.
— Прошу, государю?
— Ви чули, що сказав леитенант аб Ґвиртир про шпигуна?
— Так, государю. Здається, я зрозумів ваш план. Тому доповідаю, що після нашої ранкової розмови я вирішив допитати купця Едана аб Родеира и надіслав по нього королівських приставів. Коли ми залишали палац, вони саме повернулися з ним.
— От і чудово! Зведете иого зі шпигуном і примусите розповісти всю правду. Якщо це він мав свідчити проти леитенанта аб Ґвиртира, то лорд Аивар дуже пошкодує про свою хитромудру комбінацію. Вона иому ще боком вилізе.
