— У вірності офіцерів я и сам не сумніваюся. Але більшість армії складають солдати — прості люди, змалку заморочені поборниками та проповідниками.
— Жоден офіцер, по-справжньому вірнии вам, не терпітиме під своєю орудою солдатів, що моляться на поборників і ладні повернути зброю проти короля, — впевнено відповів ґенерал аб Рордан. — Такі солдати небезпечні для самих офіцерів, бо тільки и чекають нагоди донести на них за перше ж необережне слово. Особисто я ніколи не панькав- ся з цією наволоччю — ще замолоду, бувши леитенантом, засвоїв, що наикращими ліками від зрадливості є зашморг на шиї. Інші мої товариші були делікатнішими, вигадували різні хитрі способи, як позбутися ненадіиних підлеглих. І зазвичаи таки позбувалися. А загалом, солдати дуже цінують свою службу, бо вона дозволяє ї м вибратися зі злиднів, у яких народилися, и жити більш-менш по-людському. Вони розуміють, що платить за це не Конґреґація, а король, тому не стануть кусати руку, яка їх годує.
— Сподіваюсь, ви маєте рацію, ґенерале. Дуже на це сподіваюсь.
— Не сподіваитесь, а просто знаите, государю. Армія завжди служила і завжди служитиме королю.
Вони саме збиралися вирушати, коли прибули два гусарські взводи, що їх ґенерал аб Рордан викликав зі східного передмістя. Імар коротко переговорив з обома лейтенантами, які були до краю обурені зухвалим убивством капітана аб Шіґира і щиро шкодували, що не встигли на з’ясування стосунків з поборниками. Вони рішуче запевнили, що для них не існує вищої влади за королівську, і мало не пересварилися між собою за право залишитися під командуванням нового коменданта, оскільки було очевидно, що поборники передовсім спробують повернути собі контроль над портом. Зрештою, Імар залишив їх обох, відібравши з кожного взводу по десятку гусарів, щоб зміцнити ґвардіи- ськии загін і посилити охорону полонених, серед яких був і затримании Фергасом аб Ґвиртиром шпигун поборників.
За цеи час звістка про сутичку в порту вже встигла облетіти добру половину міста, і на всьому зворотному шляху на узбіччях вулиць, якими вони їхали, юрмилися городяни. Не чулося жодного вітального вигуку на адресу короля — як, утім, і прокльонів. Люди проводжали загін похмурими, стривоженими поглядами і, либонь, думали про те, яких лих завдасть їм це протистояння. Може, вони и були фанатично віддані своїи дурніи Святіи Вірі, але водночас не мали великих ілюзіи щодо методів Конґреґації, тому дуже боялися, що поборники, не в змозі дотягтися до короля та иого прибічників, відіграватимуться на простому народові.
Ґенерал аб Рордан наполіг, щоб Імар їхав посередині колони, під пильним наглядом ґвардшців, а сам разом з Фер- гасом аб Ґвиртиром став на чолі загону. Проте невдовзі король покликав до себе леитенанта и почав розпитувати ио- го про подорож до Кередіґону.
Фергас відповідав стисло, але змістовно, по-вшськово- му чітко і ясно, та коли мова заходила про відьмачих кузин, ставав надзвичаино обережним, ретельно зважував кожне слово. Дуже скоро Імар збагнув, що він чогось недоговорює, і причиною такої потаємності, вочевидь, була присутність Ґарвана аб Малаха, якии їхав поруч із ними.
— Леитенанте, — сказав тоді Імар. — Можете вільно говорити при маистрові Ґарвані. Я иому цілком довіряю — так само, як і вам.
Після коротких вагань Фергас аб Ґвиртир ствердно кивнув:
— Так, государю. Якщо ви довіряєте маистрові, то я тим більше не маю причин для недовіри. На кораблі дівчата, довідавшись, що їх везуть на Абрад, влаштували справжню істерику. Репетували, заливалися слізьми, благали повернути їх на берег, і всю ніч перед відплиттям я не спав, мусив стерегти їхню каюту, щоб вони не утнули якоїсь дурниці.
— Бідолашні задурені діти,— зітхнув Імар.— Навіть смерть рідних нічого їх не навчила.
— Вони не знали про вирок, государю. Поборники обіцяли, що помилують усіх за щиросерде зізнання и каяття, а в мене попервах просто язик не повертався сказати їм правду. Лише наступного ранку, коли ми виишли в море. — Леитенант трохи помовчав. — Мабуть, я повівся з ними надто жорстоко. Варто було підготувати їх, якось пом’якшити цеи удар. але вони мене розлютили. Вихвалялися тим, що вберегли всю родину від вічного прокляття, завадивши батькам зрадити Святу Віру.
Імар не зміг стримати стогін.
— О ні! Цього бути не може.
— На жаль, так і було, государю. Іхні батьки, отримавши небожевого листа, маиже не вагалися. Визнали, що не мають іншого вибору, крім утечі на Абрад. Навіть виявили неабияку обачність, вирішили розповісти про все лише стар- шому синові, а всім меншим сказати, що їдуть погостювати до далеких родичів на Ініс Клиґан. Іхнього старшого саме не було в місті, він мав повернутися лише надвечір, тому батьки не знищили листа, а сховали иого під підлогою. І все могло б скластися, якби цю розмову не підслухали Марвен і Ґраине.
— Вони побігли до поборників?
— Атож. Були певні, що відьомські чари в листі заморочили батькам голови. Щиро хотіли їм допомогти.
— Клята країна, нещаснии народ, — пригнічено мовив король. — Народ, що цілком заслуговує на таку бузувірську владу. Маистре Ґарване, — глянув він на слідчого. — Ви ж мусили це знати. Чому не сказали мені?
