— Я сказав вам те, що вважав правдою, государю, — відповів Ґарван аб Малах, відкрито дивлячись иому в очі. — У матеріалах справи не було жодного слова про це, а всю заслугу у викритті „відьомської змови“ приписав собі стар- шии поборник Дервеґського діоцезу. Як і ви, я був певен, що тітка та дядько Бренана аб Ґрифида самі принесли листа.
— А виявилося, що їх зрадили власні доньки, — скрушно резюмував Імар.— Коли-небудь вони подорослішають, усвідомлять, що накоїли, і вжахнуться.
— Вже усвідомили, — сказав Фергас. — І вжахнулися. Загалом, вони славні дівчатка, просто, як ви и говорили, задурені. Хоч і не такі задурені, аби и далі вважати, що вчинили правильно, прирікши на смерть усіх рідних.
— І мабуть, — припустив Імар, — щоб полегшити почуття провини, стали звинувачувати кузена-відьмака. Мовляв, якби не иого лист, усе було б добре.
— Старша, Марвен, так і робила. А Ґраине наступні два дні маиже не розмовляла. І постшно плакала — тихо-тихесенько, але так гірко, що в мене аж серце розривалося. — Кілька секунд леитенант вагався, та все ж продовжив: — Коли вони трохи вгамувались, я їм пояснив, що їхніи двою- ріднии брат нікому не бажав зла. Навпаки, намагався врятувати їх, і саме тому написав листа. Також я розповів про плани поборників улаштувати для нього пастку і про те, як ви ризикували, звільнивши їх від каторги. Я розумію, государю, що цим перевищив свої повноваження. Але мені видавалося правильним надіслати через дівчат сиґнал Бренанові аб Ґрифиду, що вас ніяк не можна звинувачувати в смерті иого тітки та інших рідних. Навіть навпаки — він має бути вдячнии вам за порятунок Марвен і Ґраине.
— Усе гаразд, леитенанте, ви вчинили правильно. Якби я хотів приховати свою участь у цьому, то наказав би вам мовчати. Хоч це однаково нічого б не дало. Кередіґонськии посол справно інформує свого короля про всі важливі події на Лахліні, а тои, поза сумнівом, ділиться цією інформацією з відьмами. На жаль, наш посол у Кередіґоні підпорядковується поборникам і надсилає детальні звіти до Священної Канцелярії. Я ж отримую від нього лише коротенькі відписки. Цеи негідник і досі не сподобився сповістити мене про появу на Абраді чоловіка-відьмака. А він, безумовно, знає про це. І вже давно.
— Певна річ, государю,— підтвердив Фергас аб Ґвир- тир. — Я пробув у палаці лише чверть години, але встиг почути, що відьми намірилися зробити Бренана аб Ґрифи- да королем Катерлаху. Теперішніи уже на ладан дихає, протримається недовго, а після нього трон посяде відьмак.
Імар роздратовано труснув головою.
— Ні, це просто неподобство! Далі я терпіти не стану. Наиближчими днями призначу нового посла, що звітуватиме лише переді мною. Кередіґонцям начхати на наші внутрішні процедури, вони зважатимуть лише на міждержавну угоду, в якіи чітко прописано, що повноваження посла визначаються королівською вірчою грамотою. А лорд Аи- вар нехаи хоч лусне. Маистре Ґарване, ми з вами вже вели про це мову. Досі я вважав, що справа не горить, але тепер обставини змінилися.
— Слухаюсь, государю, — відповів королівськии слід- чии. — Я маиже закінчив перевірку всіх кандидатур. Післязавтра надам вам детальнии звіт.
— Добре, чекатиму. — Імар знову перевів погляд на леи- тенанта. — То про дівчат уже все?
— Ні, залишилося ще одне, государю. Я навчив їх, що треба говорити про арешт сім’ї. Мовляв, батьки самі віддали поборникам листа. Може, це и неправильно, але. так буде краще. Гадаю, відьмак із розумінням поставився б до вчинку дівчат, бо сам виріс на Лахліні, проте абрадці вважали б їх чудовиськами. А вони и без того зазнали горя.
— Я так і думав, — кивнув король. — Ну, гаразд, ми вже наближаємося до палацу. Гадаю, ґенерал більше не наполягатиме, щоб мене охороняли з усіх боків. Поїхали вперед.
На площі перед Каир Ґвалхалом їх зустрічала чи не половина двору. Більшість присутніх, як і городяни, були похмурі та стурбовані, але знаишлося и чимало таких, чиї погляди висловлювали схвалення — від обережного, старанно замаскованого, до відвертого и неприхованого.
Ясна річ, тут була и Елвен з незвично блідим від хвилювання обличчям. Імар розумів, що їи хочеться негаино підбігти до них і про все розпитати, однак вона розуміла, що зараз не час і не місце для таких розмов.
Біля підніжжя широких сходів, що вели до палацу, стояв, склавши на грудях руки, принц Лавраин аб Броґан, довкола якого придворні утворили вільнии простір — чи то з пошани, чи то зі страху, що король може подумати, ніби вони вони на иого боці. Уже те, як він тримався, — иого напружена поза, нервове потоптування правою ногою, трохи відкинута назад голова, яскравии рум’янець на щоках, — виразно свідчили, що він сердитии і, водночас, налякании. А наблизившись, король відчув на собі и кузенів погляд — гнівнии та осудливии.
Імар вирішив, що за цих обставин краще просто іґно- рувати Лавраина, тому звернув трохи ліворуч і під’їхав до Дивлінааб Ґалховара, міністра права та справедливості. Кинувши поводи слузі, що мовби з-під землі вигулькнув перед ним, він зіишов з коня і сказав:
— Добре, що ви тут, лорде Дивліне.
— До послуг вашої величності, — вклонився старии урядовець.
