— Я ж казав, що подбаю про маґічнии знак для чаклунів. Ви не звернули на мої слова уваги, бо не вірили, що хтось прииде. — І звернувся до хлопця: — Коли ти иого помітив?
— Ще вчора вранці. Як починав
— Вони називаються плетивами. Згодом я дам тобі книжку, вивчиш правильні терміни, — сказав Иорверт. — А як ти проминув застави поборників? Були проблеми?
— Та ні, жодних проблем. Вони ж видивляються тих, хто иде з гір, і я легко прослизнув між їхніми патрулями. А на випадок, якби мене перестріли, мав напоготові приголомшливі чари.
— Тих паскуд краще зразу вбивати, — озвався варто- вии, що перед тим бурмотів про „лорденя“. Він люто ненавидів поборників, які спалили иого жінку та доньку за звинуваченням у чаклунстві, а иого самого запроторили на каторгу. — Нічого з ними панькатись.
— Мабуть, що так, — погодився хлопець. — Тільки я ще нікого не вбивав. І не вигадував чарів для тихого вбивства. А кидатися вогнем. ну, це було б не зовсім тихо і, боюсь, не дуже влучно. Зате приголомшувати я вмію непогано — в Неяд Ґеврасі частенько ходив до лісу і тренувався глушити дичину. Якось навіть нишком приголомшив кузину Блоде- вед, а вона потім скаржилася, що зомліла через задуху.
— Коли збираєшся бути з нами, — промовив Иорверт, — мусиш навчитися вбивати. Ми тут не в іграшки граємо. До речі, чому ти взагалі приишов до нас? Чому не поїхав на Абрад?
— Бо хочу битися з поборниками, — із щирим юнацьким запалом відповів Ківан. — Хочу звільнити від них Ла- хлін. Якщо ми переможемо, не доведеться нікуди втікати.
Браден аб Меилан скрушно зітхнув.
— На жаль, про таку перемогу нам годі и мріяти. Навесні ми рушимо на західне узбережжя, там роздобудемо корабель і попливемо на Абрад.
Ківан гостро зиркнув на нього:
— Тоді ви не повстанці, а просто бунтівники. Справжнє повстання має не меті повалення тиранічної влади, а не втечу від неї.— Він ураз зніяковів, збентежено опустив очі и переступив з ноги на ногу. — Даруите за різкість, я не маю права дорікати вам. Увесь цеи час я жив у добробуті, а ви страждали через свої переконання. Мені прикро за мої слова, вони образливі и несправедливі. Я сказав так зопалу, бо чекав від вашого повстання більшого. Та все одно хочу залишитися и допомогти вам. Може, до весни ви зміните свою думку. — Хлопець знову перевів погляд на Йорвер- та. — Ви згодні зі мною, правда ж? Інакше б не приєдналися до повстання, а поїхали б собі на Абрад. І тому створили цеи маґічнии знак, щоб чаклуни знали, куди ити. Я, мабуть, першии, так?
— Так, — підтвердив Йорверт. — Ти першии.
— Але не останніи, — переконано мовив Ківан. — Будуть інші чаклуни. Багато чаклунів — хаи лише звістка про повстання розлетиться по всьому Лахліну. Тоді ми станемо великою силою!
— Що ж, побачимо, — стримано сказав Йорверт. — І годі тут стовбичити, ходімо до печери. Ти ж, певно, змерз і втомився. Йти було далеченько.
— Власне, я їхав. Коня залишив за півтори милі звідси. — Ківан ще раз окинув поглядом невелике плато. — Боюся, тут иому немає місця. Тоді можете зарізати иого на м’ясо. Хоча шкода, гарнии кінь. Стрибунцем звати.
— Нам не потрібна конина, — заспокоїв иого Йорверт. — Маємо вдосталь телятини та свинини. А про твого Стрибунця я подбаю. Як иого знаити?
По дорозі до печери хлопець розповів, що стриножив свого коня в улоговині неподалік від входу до ущелини. А в тепліи та затишніи печері Йорверт запропонував иому роздягтися и запалив яскраве маґічне світло, яке миттю розбудило решту чотирьох ватажків. Зачувши про поповнення лав повстанців юним чаклуном, вони, ще напівсонні, накинулися на Ківана з цілою зливою запитань. Він відповідав їм уже без запалу, а спокшно, зважено и розсудливо. Зокрема, коли Аврон аб Кадуґан поцікавився, на яких підставах родичі відсуджують иого спадок, Ківан пояснив:
— Міи батько привіз мою матір з Ініс Клиґану, вона була простого роду, ще и безприданниця, і міи дід не дав свого дозволу на цеи шлюб. Проте батько не послухався иого и одружився, а після дідової смерті вони з мамою підтвердили свої шлюбні обітниці. На тои час я вже народився, тому дядьки з тітками завжди вважали мене баистрюком. Коли батько помер, вони звернулися до суду в Дин Делгані, і тамтешніи суддя їх підтримав. Иого рішення поки не набуло чинності, бо міи захисник спрямував апеляцію до Королівського Суду, але з того нічого не вииде.
Наипідозріливішим з усіх ватажків виявився сорокаше- стирічнии Ф’яхран аб Ошін, опальнии проповідник, якии свого часу мав необережність припустити, що чаклунськии хист не є грішним за своєю суттю і иого можна обернути на службу людям (певна річ, під жорстким контролем Конґре- ґації). Він ставив хлопцеві дуже гострі та підступні запитання, намагався збити иого з пантелику, загнати на слизьке, проте Ківан ні разу не заплутався у відповідях, не суперечив собі, як це трапляється, коли людина бреше и мусить вигадувати додаткові подробиці на ходу.
