— Йому довелося погодитись, — сказала Ріана. — Останнім часом великої сили набрав лорд Фінвар аб Даихі, якии фактично позбавив лорда Авлаида аб Калваха шансів, тож король мусив переступити через свою упередженість до Відьомського Сестринства. Він завжди ставив державні інтереси над особистими симпатіями та антипатіями.
— Що ж, ясно, — сказав князь, — велика політика. Ми на Ініс Енлі в неї не граємося, для нас головне, щоб Катер- лах і далі залишався сильною державою, спроможною виконувати свої обов’язки метрополії. Минулого разу, поки Енгас аб Браит і Фіннаган аб Кохран змагалися за королівську корону, еидальці захопили Лаврадири. Відтоді вони гострять зуби на наш маленькии острів, а нещодавно почали надходити тривожні сиґнали, що старии герцоґ Рувін- ськии, окрилении тим, що иого внучка, леді Еирін, виявилася відьмою, замислив чергове завоювання, тільки ще не визначився, куди саме простягти свої загребущі руки.
— Про це можете не турбуватися, — заспокоїла иого Рі- ана. — Наскільки мені відомо, леді Еирін через свого батька, короля Леннірського, надіслала дідові листа, в якому застерегла і иого, і дядьків від розпалювання нової загарбницької віини. Та и усе Відьомське Сестринство не допустить такого розвитку подіи. Ми сповнені рішучості зробити нашого брата королем і нікому не дозволимо зазіхати на морські володіння Катерлаху.
Поїздка тривала недовго, і менш ніж за чверть години, проминувши припортову площу та три вулиці, карета зупинилася перед ошатною триповерховою будівлею, що правила тутешнім князям за палац. На широкому подвір’ї зібралося зо два десятки жінок з немовлятами на руках. Осторонь юрмилися ще жінки, що привели з собою старших ді- теи, але вартові їх не пропускали.
— Вони чекають на ваше благословення,— пояснив Фарґал аб Мервин, що першим виишов з карети и ґалантно подав Ріані руку. — Це в нас давня традиція.
— Так, я чула про неї.
Ріана підіишла до жіночого гурту і стала по черзі торкатися долонею голівок малюків, а їхні матері шанобливо цілували іи руку. Відтак рушила до решти жінок, чиїх дітеи варта визнала завеликими, і теж почала роздавати їм своє відьомське благословення.
Тим часом слуги забрали речі гостеи і понесли їх у кня- жии дім, а до Шимаса, попередньо обмінявшись кількома словами з князем, наблизився літніи чоловік у довгіи чор- ніи мантії, вишитіи срібними рунічними символами.
— Вітаю вас на нашому острові, колеґо. — Він не назвав иого професором, оскільки Шимас був у звичаиному дорожньому костюмі, а при вході корабля до бухти матрос- сиґнальник передав на берег лише стисле повідомлення, що на борту „Шерен Еинарах“ перебувають відьма з чаклуном.— Дозвольте відрекомендуватись: Йорах аб Коннир, головнии чаклун Ініс Енлі.
Насправді такого титулу не існувало, проте старші придворні чаклуни (або єдині — як, напевно, було в цьому випадку] часто-густо називали себе головними чаклунами тієї чи іншої території.
— Радии з вами познаиомитися, маистре. Шимас аб Неиван, професор Кованхарського Університету, до ваших послуг.
— О! — Маистер Йорах був неабияк уражении. — Дуже мило, професоре. Якии сюрприз!... Ну, то прошу до палацу. Його світлість доручив мені подбати про вас.
Ріана ще продовжувала благословляти дітеи, Фарґал аб Мервин чекав, поки вона звільниться, а обоє чаклунів, на яких майже ніхто не звертав уваги, ввійшли до будинку, що його Шимас навіть подумки не наважувався назвати палацом.
— Для мене велика несподіванка зустріти кованхар- ського професора в товаристві відьми, — заговорив Йорах аб Коннир, коли вони звернули в коридор праворуч. — Всіляко перепрошую, але спершу я подумав, що ви один з тих небагатьох чоловіків-чаклунів, які мешкають на Тір Міне- гані.
— Ваша помилка цілком зрозуміла, — сказав Шимас. — Та насправді ми з леді Ріаною просто попутники, разом пливемо на Драконячии острів.
— То ваша мета Ініс на н-Драиґ?
— Так, я ще з юності хотів там побувати. А в Манхаині з’ясувалося, що леді Ріана якраз збирається туди, і я просто не міг проґавити таку слушну нагоду.
— Авжеж, — погодився старии чаклун. — Треба визнати, що моряки не дарма благоговіють перед відьмами. У морі вони справжні королеви. Навіть затримавшись у нас на кілька днів, ви однаково обженете двох наших арранських колеґ, що так само вирішили відвідати Ініс на н-Драиґ.
— Он як? — насторожився Шимас. — І хто ж вони?
— Молода чаклунська пара. Молодші за вас — років по двадцять п’ять, не більше. Дарах аб Шолвеґ та иого дружина Інґріг, якщо я нічого не наплутав. У мене погана пам’ять на імена... але ваше, звичаино, не забуду. Я з ними зустрічався лише раз, мав дуже коротку розмову, тому нічого не знаю про їхні наміри, крім самого місця призначення.
