— Давно вони тут були?
— Вирушили передучора. А до цього провели на Енлі чи то два, чи то три дні. Гостювали в тутешньої цілительки та провидиці Алдіш вер Ґерант. До речі, вона десь вашого віку і свого часу навчалась у Кованхарі. Хоча це не означає, що ви могли її знати. Університет великии.
— Зате кафедра пророцтв невелика, — зауважив Шимас. — Тож ми могли бути знаиомі. Студентом я сериозно вивчав теорію передбачень, потім був аспірантом на кафедрі, а тепер там викладаю. Щоправда, часу минуло багато, і я не пригадую студентки на ім’я Алдіш вер Ґерант.
Схоже, Фарґал аб Мервин дуже цінував послуги свого придворного чаклуна, тому відвів иому весь горішніи поверху правому фліґелі княжої резиденції. Крім усього іншого, там була гарна гостьова кімната, куди Йорах аб Коннир і вселив Шимаса.
Невдовзі по тому, як він розмістився в помешканні, слуги принесли обом чаклунам обід і переказали від князя запрошення на святкову вечерю з нагоди прибуття поважних гостеи. Утім, Шимас розумів, що насправді Фарґалові ишло- ся лише про одну гостю — Ріану, порівняно з якою кован- харськии професор-чаклун (теж велика рідкість на цьому віддаленому острівці] не був нічого вартии.
За обідом маистер Йорах розпитував Шимаса про справи в Кованхарі, де и сам навчався півстоліття тому. Шимас відповідав на иого питання докладно, сподіваючись, що розмова не дшде до Ярлаха аб Конала, про чию належність до чорних чаклунів не хотів заивии раз згадувати, але и брехати не збирався. Та, вочевидь, иого співрозмовник ще нічого про це не чув і навіть не здогадувався про Яр- лахове існування, бо цілком задовольнився побіжною згадкою про те, що кафедру пророцтв наразі очолює професор Пиліб аб Махавін.
До речі, постіиного керівника кафедри Університет- ськии Маґістрат досі не призначив, а ректор Кеилан аб Аласдаир днями надіслав Шимасові листа (за посередництва Ірвен вер Орлаиг, однієї з відьом, що перебували в Кованхарі], в якому цікавився иого подальшими планами. У відповідь Шимас написав, що після відвідин Ініс на н- Драиґу планує повернутися до звичної викладацької роботи. Він мав велику підозру, що попри иого несподіване зникнення на початку навчального року і пов’язании з цим скандал, Маґістрат таки зупинив свіи вибір на ньому — не в останню чергу завдяки тлумаченню Пророцтва про Першу. Невдовзі після публікації у „Філософському віснику“ иого статтю було передруковано в загальноуніверситетському часописі „Успіхи чаклунських наук“, і вона викликала несподівано сильнии резонанс у кованхарських наукових колах, давши чаклунам підстави стверджувати, що вони вчерго- ве втерли відьмам носа. Сам Шимас ніяк не міг вирішити, тішитися з цього чи, навпаки, сумувати. Він ніколи не почував покликання до адміністративної роботи і тим більше не радів перспективі щодня давати раду постіиним чварам між професорками-провидицями. Проте, з іншого боку, звання маґістра видавалося надзвичаино заманливим — надто ж коли врахувати, що иому ще не було и сорока років.
Пообідавши, Йорах аб Коннир вибачився, що мусить залишити гостя без свого товариства, позаяк на нього чекає відповідальна робота в алхімічні лабораторії. Шимас відразу збагнув, що насправді йдеться зовсім не про виготовлення маґічних еліксирів, а про годинку- другу післяобіднього відпочинку, тому не став пропонувати свою допомогу, а побажав старому успіхів і вирушив прогулятися містом.
Вірніше, містечком — до того ж єдиним на всьому острові. Воно мало непропорцшно довгу до своїх розмірів назву, Кивархадаи-ар-Мордір, отож усі мешканці Ініс Енлі називали иого просто містом — і, зі зрозумілих причин, ніколи не плуталися. Кивархадаи-ар-Мордір не мав жодного конкурента в радіусі п’ятисот миль.
Зі слів придворного чаклуна Шимас знав, що Алдіш вер Ґерант тримає аптеку в середмісті, тому розшукати її було нескладно. Вона виявилася невисокою огрядною жіночкою, чиє обличчя, загалом миловидне, але невиразне, Шимас так і не зміг пригадати. Зате сама Алдіш миттю впізнала иого, щоино він переступив поріг аптеки, і, сплеснувши руками, радісно защебетала, яка це для неї приємна несподіванка, що вона, звісно ж, чула про чаклуна, якии прибув на їхніи острів з відьмою, але навіть подумати не могла, що ним виявиться професор аб Неиван. („Атож, атож, я знаю, що ви професор! Ми тут не зовсім відірвані від світу, я іноді отримую листи від університетських подруг..“] Невдовзі з її жвавої балаканини з’ясувалося, що жінка навчалась у Ко- ванхарі трохи пізніше за Шимаса, вже коли він був аспірантом на кафедрі и час від часу підміняв асистента аб Махаві- на („Тепер він також професор, я и це знаю..“] на семінарах з теорії передбачень.
Алдіш покликала з підсобки свою помічницю, чотирнадцятирічну дівчину-чаклунку („Заробляє в мене на навчання. За рік-півтора вже матиме досить грошеи, щоб поїхати до Кованхара...“), доручила іи наглядати за аптекою и обслуговувати покупців, а сама потягла гостя на другии поверх будинку, до свого помешкання. Через її дівоче ім’я Ши- мас гадав, що вона незаміжня, але нагорі виявив двох дівчаток років шести чи семи, які нянчилися зі свої м меншим братиком. („Є ще двоє старших синочків, тільки вони десь завіялися, шибеники. Ні в аптеці від них немає пуття, ні батькові на кузні не хочуть допомагати..“] Алдішин чоловік теж був чаклуном і застосовував свої маґічні вміння для роботи з металами. У Кованхарі, проте, не навчався, був типовим самоуком і все життя провів на Ініс Енлі, лише одного разу вибрався до Південного Абраду, в Ґулад Сванах, де и зустрів свою маибутню дружину.
Алдіш збиралася нагодувати Шимаса обідом, але він увічливо відмовився, пояснивши, що недавно їв. Тоді господиня виставила на стіл вази з тістечками, марципанами та кількома сортами варення і тут уже не хотіла слухати ніяких відмовок, бо була переконана, що солодощів багато не буває. Тож Шимас мусив пригощатися и терпляче вислуховувати її велемовні балачки про все на світі, хоч насправді иого цікавили лише двоє арранських чаклунів, що побували тут проїздом до Ініс на н-Драиґу. Втім, видавалося мало- имовірним, що ці чаклуни збиралися перешкодити їм з Ріа- ною, бо якби вони були чорними и виконували наказ Ан Ну- віну, то не пливли б на кораблі, а скористалися Тиндаяром. Проте варто було все з’ясувати — Шимасові дуже не подобався такии випадковии збіг. Віднедавна він узагалі підозріло ставився до будь-яких випадковостеи..
— То ви їдете на Драконячии острів? — здивовано мовила Алдіш, коли трохи виговорилася і врешті знайшла час запитати в Шимаса про мету иого візиту на Ініс Енлі. — Отакої! А я позавчора провела двох наших, що теж намилилися туди. Ох і кусатимуть вони собі лікті, що не затрималися ще на дві днинки! Ім-бо ж плисти ще казна-скільки, а ви з відьмою домчите туди, мов на крилах. Хаи там що кажуть наші маґістри, а я, професоре, скажу вам геть інше: це добре, що ви маєте з відьмами гарні стосунки, з ними корисно дружити. Вони часом бувають нестерпні, аж такі зарозумілі и бозна які пихаті, а однак, треба визнати, мають на те підстави. Чого лише варті їхні швидкі листи, це неабияка дивовижа! Та и те, що вони вичворяють з погодою, як розганяють хмари або навпаки, прикликають дощ у засуху... А ви пробували чарувати з вашою відьмою в парі?
— Ні, не пробував, — стримано відповів Шимас. — Вона не пропонувала, я не просив, та и нагоди такої не випадало. Ефект чаклунсько-відьомської взаємодії спрацьовує лише тоді, коли маєш справу зі сторонньою маґією, яку треба чи то подолати, чи то посилити, чи
