— Так, я чаклун. Цілком до ваших послуг. І про послуги, самі бачите, я кажу не для красного слівця. Моїми стараннями ви здобули свободу і тепер можете продовжувати свою боротьбу проти короля.
Нараз Лавраинові очі підозріливо звузилися.
— Це все брехня! — оголосив він. — Ви ніякии не чаклун. І не абрадець, просто нівечите слова, щоб здаватися чужинцем. Насправді ви провокатор! Мені підсипали сонного зілля в їжу, вивезли за місто, а вас підіслали з цією дурною казочкою, щоб я погодився на допомогу чаклуна і дав Імарові привід стратити мене. Але я не дурнии і не стану сам класти голову на плаху. Я зовсім не дурнии!
— Так, принце, ви не дурнии, — погодився Феилан. — Проте на диво простодушнии для змовника и інтриґана. Коли вже у вас виник такии здогад, то варто було б прикинутися, що вірите мені, и рішуче відмовитися від моєї допомоги. Стояти на тому, що ніколи не зрадите ваші дурні ла- хлінські ідеали, що радше помрете, ніж погубите свою душу, уклавши угоду з чаклуном. І це могло б спрацювати, якби не одна дрібниця. Я не провокатор і не виконую наказів короля. Я справді чаклун із Кованхара.
Підвівшись, він сягнув рукою в свою черезплечну сумку, видобув звідти маґічного ліхтаря, поставив иого на стіл і запалив, а сальну свічку, яка більше чаділа, ніж світила, натомість загасив. Лавраин позадкував, уп’явшись причмеле- ним поглядом у ліхтар.
— Це. це.
— Це чистісінькі чари, — підтвердив Феилан. — Самі розумієте, що ні про яку провокацію з боку короля и мови бути не може. Я вчинив напад на Вежу Елдиґар, убив ваших охоронців, а вас викрав.
Лавраин зоикнув, зробив ще крок назад і гепнувся на сінник. Та відразу ж підхопився, бо тои гидко смердів брудним старечим тілом, затулив лице руками и у відчаї закружляв по кімнаті.
— О ні. ні. Диве, за що?. Я ж лише. лише хотів. Тепер мені гаплик! Тепер я мрець. Якщо не король, то поборники. І він, і вони.
Юнак відступив у наидальшии від Феилана куток, опустився на підлогу и розпачливо заридав. А Феилан знову сів на лаву і став терпляче чекати. Він навмисно спровокував у
Лавраина істерику, щоб тои дав волю своїм почуттям. Після бурхливого спалаху емоціи неодмінно приходить розслаблення, людина вгамовується і починає спокшніше спри- имати всі лиха, які звалились на її голову.
Коли Лавраинів плач поступово переишов у тихі схлипи, Феилан розсудливо заговорив:
— Насправді ситуація не така кепська, як ви гадаєте. Ніхто не знає и не дізнається, що вас визволив чаклун. Я влаштував усе так, ніби ви самі це зробили.
Лавраин припинив схлипувати и підвів голову. В иого очах зажевріли слабкі іскорки надії.
— І що ж я зробив?
— Серед ночі вдали, ніби вам стало зле, один з вартових заишов перевірити, а ви задушили иого відірваним шматком простирадла. Заволоділи пістолем, убили другого вартового, а через постріл у вежі здшнявся гармидер, і поки решта охоронців розбиралися, що до чого, вам вдалося прослизнути повз них непоміченим. А як вибралися за межі палацу, вже самі вигадаєте. Можете просто сказати, що вам посприяв один з ваших доброзичливців, і змовчати про деталі, мовляв, щоб не нашкодити иому. Будьте певні, ця моя послуга вам нічого не коштуватиме. Я не вимагатиму від вас ні грошеи з королівської скарбниці, ні угоди про заклад душі.
— Але навіщо? — спантеличено запитав Лавраин, продовжуючи сидіти в кутку. — Навіщо вам це? Ви ж чаклун і мали б допомагати королю. Він зрадив віру, виступив проти поборників. він ваш природнии союзник. Але ви допомогли мені. Чому?
— Така воля Темного Володаря, — стримано відповів Феилан. — А я лише виконую иого наказ і не ставлю заивих питань.
Від цих слів Лавраин увесь зіщулився, а потім нервово розсміявся.
— Годі вам, шановнии, не викаблучуитесь! Це дурнии народ вірить, що всі чаклуни и відьми служать Китраилові. А я — принц, людина освічена, і не ведуся на побрехеньки
наших поборників та проповідників.
— О! — здивовано підвів брови Феилан. — То, виходить, ви не такии уже віддании Святіи Вірі?
— Мені начхати на неї! — Втім, було видно, що Лавраин і сам злякався своєї зухвалості. Либонь, досі ніколи не говорив цього вголос. — Вона призначена для того, щоб тримати в покорі голоту. Через те я завжди зневажав свого батька, мені було соромно, що він, такии
