— Дякую, маистре Олвине. Ваші рекомендації передаи- те капітанові аб Ерхару, нехаи він вирішує, які дисциплінарні заходи слід ужити. Ви вільні.
Слідчии устав зі стільця, вклонився и негаино виишов з кабінету. А Імар запитав у маистра Леолана:
— Обід ще не принесли?
— За хвилину буде, государю. Тільки доведеться відіслати назад страви, призначені для леді Елвен. Вона просила переказати вам свої вибачення, що не зможе приєднатися до вас. Те доручення, яке ви іи дали, вимагає більше часу, ніж очікувалося.
Імар з незворушним виглядом кивнув. Насправді він не давав Елвен ніякого доручення, просто ще наприкінці минулого місяця запропонував дівчині в разі потреби прикриватися иого іменем, щоб ніхто не відволікав її від чаклунських справ і не ставив заивих питань про те, де вона була і що робила.
— Що ж, тоді пообідаю сам... Хоча ні, — передумав Імар, глянувши на щоино принесении указ.— Скажіть слугам, щоб не завертали на кухню страви леді Елвен. І негаино надішліть кого-небудь розшукати ґенерала аб Рордана. Я запрошую иого розділити зі мною обід.
— Слухаюсь, государю.
Чекати довелося не хвилину, а цілих п’ять, поки камердинер запросив иого до малої королівської їдальні, розташованої лише через одну кімнату від кабінету. Тепер Імар працював у своїх покоях, але не тому, що в урядовому крилі було холодніше и усе там нагадувало про ті недавні часи, коли він цілком залежав від Аивара аб Фердоха (хоч і це мало значення]. Після того, як міністерства перебрали на себе повноваження, що раніше належали Священніи Канцелярії, їхніи штат став швидко зростати, тож Імар наказав звільнити для потреб уряду весь поверх під своїми покоями, куди перебралися міністри разом із заступниками та помічниками, аурядове крило залишилося в розпорядженні чиновників нижчого ранґу.
Коли Імар уже впорався з першою стравою і взявся до пирога, начиненого дичиною, нарешті приишов Каилем аб Рордан і вибачився за спізнення.
— Ні, це моя вина, — заперечив Імар. — Я надто пізно за вами надіслав. Прошу вас, сідаите, пригощаитеся.
— Дякую, государю.
Ґенерал улаштувався за столом, узяв серветку и зачекав, поки лакеи накладе иому на тарілку смаженої телятини у грибному соусі и наповнить келиха червоним вином. Потім Імар наказав слузі відрізати для гостя шматок пирога і відіслав його геть, щоб вони залишились у їдальні вдвох.
— Лорде Каилеме, спершу я хочу поговорити з вами не як з ґенералом і князем, а як з Лавраиновим дядьком.
Його співрозмовник нараз спохмурнів, поклав на тарілку виделку, якою щоино підчепив шматок м’яса, і трохи нервовим рухом пригладив своє густе темне волосся. У ньому не було видно жодної сивої нитки, попри те, що вже за три місяці ґенералові мало минути п’ятдесят років.
— Це дуже прикра и ганебна для всіх нас історія, государю. Я дуже сподівався, що Лавраин таки схаменеться, але... Боюсь, він переступив ту межу, за якою вже неможливо сподіватися на королівське милосердя.
Імар кивнув:
— Як ви розумієте, Лавраин належить до королівської родини, а тому підпадає під мою безпосередню юрисдикцію. Нещодавно я підписав указ, яким позбавляю иого всіх титулів та володінь і засуджую до смертної кари.
Каилем аб Рордан, дарма що часто називав себе грубим воякою, не зміг стримати скрушного зітхання.
— Ви не мали іншого вибору, государю. Ваш вирок су- вории, але справедливии.
— Поки про це знають лише лорд Дивлін та міи секретар. Після обіду я надішлю указ до лорда державної печатки, після чого він набуде чинності. Буду вам дуже вдячнии, якщо ви особисто повідомите леді Ґваир про моє рішення і переконаєте її не приходити до мене з проханням про помилування.
— Так, государю. Я готовии піти просто зараз.
