— Тои, хто витяг иого з в’язниці? — здивовано перепитав король. — Хіба він не сам утік?
Елвен зітхнула, підшшла до Імара і взяла иого за руку.
— Я мушу вибачитися перед тобою. І за себе, і за Ґарва- на з маистром Шоваром. Ми від самого початку знали, що Лавраинову втечу було інсценовано, але тобі не сказали.
— Чому?
— Я так вирішила. Мені потрібен був час, щоб підготуватися до розмови з тобою. Це не так легко. це.
Вона відпустила Імарову руку, підшшла до вікна и задивилася на двірську площу. Сьогодні був яснии день, і сонячні промені золотили її світло-русяве, трохи рудувате волосся, від чого здавалося, ніби голову дівчини оточував осяинии ореол, як у святих на іконах.
— У весь цеи час, відколи ми відкрились тобі, — знову заговорила Елвен, не обертаючись, — ми. ні, не брехали, а просто не казали всієї правди. Ні Ґарван, ні маистер Шовар у цьому не винні, ти не повинен на них гніватися. Вони коряться мені, бо пов’язані зі мною могутньою чаклунською клятвою. їх ця напівправда дуже обтяжує, особливо Ґарва- на — адже він тепер твіи міністр. А я. я розуміла, що рано чи пізно доведеться розповісти тобі все, але відтягувала цеи момент, чекала. навіть не знаю, чого. Та більше зволікати не можна, сьогоднішні події показали, що ти маєш знати всю правду, без будь-яких прикрас і замовчувань.
Такии вступ неабияк стривожив Імара. Він хотів був пі- діити до Елвен, але передумав — вона ж бо сама встановила цю дистанцію між ними, мабуть, їи так легше, — тому просто сказав:
— Я тебе слухаю.
Елвен нарешті повернулася до нього.
— Спершу про Лавраина. Його звільнив чаклун. Чорнии чаклун.
— Чорнии? — Імар розгублено втупився в неї. — Ти маєш на увазі.
— Саме так. Маю на увазі чаклуна, що служить Ан Нуві- нові. У Вежі Елдиґар він залишив чимало маґічних слідів і навіть не намагався прибрати за собою. Чи то не знав про наше існування, чи то иому було баидуже, а може, і це наи- імовірніше, зробив так навмисно, щоб продемонструвати нам свої наміри. Вірніше, наміри свого господаря.
Украи приголомшении цією звісткою, Імар опустився в крісло біля каміна. Голова иому ишла обертом.
— Я завжди знав, що Конґреґація є злом, проте думав, що вона — земне зло, породжене дрімучою людською дурістю. Інколи, правда, спадало на думку, що діяльність поборників дуже тішить Китраила, але. Невже вони справді так далеко заишли? Невже Лахлін не просто пекло на землі — а земна філія Ан Нувіну?
— Це, звісно, велике перебільшення,— сказала Елвен. — Навряд чи хто-небудь із поборників свідомо служить Китраилові. Всі вони щиро вірять, що відстоюють Добро, борються проти Зла, але саме до них наибільше пасує приказка про добрі наміри, яким вистелено дорогу до Ан Нувіну. Хоч, гадаю, в цьому випадку Ворогові ишлося не про підтримку поборників. Звільнення Лавраина було застереженням особисто для мене.
— Яким застереженням?
Елвен відіишла від вікна и сіла в сусіднє крісло, склавши на колінах руки. Її обличчя, наивродливіше і наимиліше в усьому світі, набуло зосередженого виразу.
— Це сталося після смерті твоєї дружини.
Вона розповідала свою історію, а Імар мовчки слухав її и не перебивав. Його змалку навчали бути королем, тож він умів терпляче вислуховувати людеи, не заважаючи їм недоречними запитаннями і втручаючись лише тоді, коли виникала потреба допомогти співрозмовникові або повернути иого до теми їхньої бесіди. А Елвен допомоги не потребувала, вона говорила хоч і розлого, часом удаючись до заивих пояснень, але не плуталася, не збивалась на манівці.
Діишовши до того, як прииняла клятву вірності від Еи- нара аб Дилана (що насправді виявився Йорвертом аб Тор- валом, сином герцоґа Нарвонського з Тір на н-Ґалу] і цим звільнила иого з тенет Ан Нувіну, вона сказала:
— Мабуть, тоді терпець Ворогові и урвався. Досі він мирився з моїм існуванням, можливо, мав надію, що зрештою я скорюся иому. Але натомість я зазіхнула на иого власність, забрала в нього людську душу, яка вже належала иому. Крім того, я привела до присяги и
