Вони спустилися сходами на першии поверх і виишли з палацу. Вже настала рання зимова ніч, проте на площі перед Тах Ерахоидом і на всіх прилеглих вулицях було світло від численних маґічних ліхтарів. З ініціативи Еирін, дівчата перетнули навскоси людну площу і вздовж Белах-на-Ґваир рушили на північ.
— Тільки не треба далеко,— попередила Гелед.— За півгодини вечеря.
— Не турбуися, встигнемо,— відповіла Еирін. — Лише діидемо до театру, подивимось афіші. Я чула, що сьогодні прибула акторська трупа з Лоигіру, і в сатарн буде їхня прем’єра. Тільки не знаю, що за вистава.
— Історична, — сказала Гелед, що була великою шанувальницею театрального мистецтва. — Про короля Беха- да аб Феиндлаха, якии правив Алпаином наприкінці дванадцятого сторіччя. Сестра Шіван бачила її на початку осені, коли гостювала в Блакліасі. Розповідала, що там навіть стався скандал — алпаинськии посол висловив офіціинии протест через те, що в тіи п’єсі Бехадові з дружиною приписується вбивство иого попередника, короля Донхага. Погодься, це и справді повна маячня.
Еирін похитала головою.
— Тут мені важко судити. Я ще погано орієнтуюся в історії Північних Королівств.
— Отакої! — іронічно озвалася Фіннела. — Це ж нікуди не годиться. Ану швиденько біжи читати, що там сталося в Алпаині у дванадцятому столітті.
— Ще встигну. Минуле ніде не подінеться — яким було, таким і залишиться. Може, воно и на краще, що я не знаю, як усе відбувалося насправді. Дивитимусь виставу без упередження.
— Але ж вона спотворює історію, — наполягала Гелед.
— Ну то и що? Коли я захочу історичної достовірності, прочитаю хроніки. А від вистави чекаю іншого — цікавого сюжету, гарної постановки і переконливої гри акторів. Ти змалку звикла до театру, Гелед, тому така перебірлива. Я ж донедавна могла бачити лише виступи мандрівних труп, що час від часу приїздили до Кардуґала. Та про них краще не згадувати.
— Це точно, — підхопила Фіннела. — Жалюгідне видовище! До того ж вони завжди показують усілякі дурні комедії.
— Бо ні на що інше не годні, — зневажливо мовила Еи- рін. — Смішать людеи не своїм талантом, а своєю бездарністю.
Невдовзі дівчата дшшли до площі Комхарад, обіч якої стояла масивна будівля Старого Абервенського Театру. Колись він був просто Абервенським Театром, а свою теперішню назву отримав шість десятиліть тому, після появи в місті Посполитого Театру, що від самого початку свого існування орієнтувався на невибагливі смаки пересічних мешканців Тір Мінегану. Згодом конкуренцію иому в ціи ніші склав Новии Театр, побудовании у припортовому раио- ні поруч із Балаганним маиданом, де артисти здавна розважали просту публіку під відкритим небом. А Старии Театр залишався респектабельним закладом, що тішився протекцією відьом, і про виступи на иого сцені мріяв чи не кожен абрадськии актор.
Наближався час вечірньої вистави, тож перед театром було велелюдно. Щодня о ціи порі сюди з’їжджалися вершки мінеганського суспільства — чаклунки и нечисленні чаклуни, заможні городяни та поміщики зі своїми родинами (насправді вони були лише управителями маєтків, бо вся земля на острові належала Сестринству, проте воліли називати себе поміщиками, оскільки їхня посада, як правило, передавалась у спадок]. Нікого з відьом видно не було — зазвичаи вони приходили перед самісіньким початком вистави, і адміністрація театру до останнього моменту притримувала для них наикращу ложу, яку всі називали відьомською.
Під портиком з колонами, трохи праворуч від головного входу, Еирін помітила Ґлиніш вер Леифар — чаклунку, що викладала їи теорію передбачень, а також асистувала Івін на чотирьох заняттях. Вона і ще кілька чаклунок оточили півколом огрядного чаклуна літнього віку з великою залисиною над високим лобом і про щось жваво з ним розмовляли.
— Це, мабуть, сам Ісґвид аб Меиндир, — припустила Ге- лед. — Ходімо, познаиомимося з ним.
— Ходімо, — погодилась Еирін.
При їхньому наближенні чаклунки та чаклун замовкли. Жінки шанобливо посхиляли голови, а чоловік уклонився. Певна річ, він не міг бачити Відьомських Іскор, хоч бияк напружував свіи маґічнии зір, проте з поведінки співрозмовниць відразу збагнув, з ким має справу.
Першою заговорила Ґлиніш:
— Леді Еирін, леді Гелед, — до Фіннели вона не зверталась, оскільки та перебувала на Тір Мінегані не як принцеса, а просто як учениця чаклунської школи, — дозвольте відрекомендувати вам маистра Ісґвида аб Меиндира, художнього керівника та головного
