Народ схвально загомонів, а молодии принц, витримавши паузу, продовжив:
— Так, блюзнірство! Єретик не має права сидіти на ла- хлінському троні и керувати нашою благословенною країною. З тієї самої миті, як Імар аб Ґалвин зазіхнув на законні повноваження Конґреґації Святої Віри, як повернув зброю проти людеи, що боронять нас від прислужників Китраи- ла, він перестав бути королем. Тепер він просто єретик та бунтівник, нічим не кращии за тих, що зараз ховаються в горах, і так само, як вони, має постати перед Трибуналом Святої Віри. Священна Канцелярія ще два тижні тому мусила видати ордер на иого арешт, а Поборча Рада — ухвалити рішення про иого усунення з престолу. Але вони цього не зробили. Чому, питається? Та тому, що відірвалися від народу, забули про свіи обов’язок, заплуталися в політичних інтриґах. Намагаються домовитись із віровідступником, замість суворо покарати иого!
— Ганьба їм! — гукнув хтось у натовпі. Йорверт не мав жодних сумнівів, що цеи „голос із народу“ був наперед ін- спіровании самим Лавраином.
— Атож, ганьба, — погодився принц. — Не саміи Побор- чіи Раді, не Священніи Канцелярії, а людям, які там сидять. Ганьба тим, хто потурає ворогам Святої Віри!
Натовп на площі, попервах невпевнено, але що далі, то завзятіше, став скандувати: „Ганьба! Ганьба!“
Йорверт уважно стежив за реакцією місцевих керівників Конґреґації, що супроводжували Лавраина. Вони були похмурі и зосереджені, одначе в їхніи поведінці не відчувалося протесту проти принцових слів. Щоправда, залишалося нез’ясованим ставлення до цього старшого поборника Бланаха, Ідира аб Трагаярна, якии ще не оклигав від поранень, завданих иому три дні тому, коли Йорверт убив коменданта тутешнього діоцезу. Та, зрештою, це не мало вирішального значення. Головне, що и народ, і рядові поборники сприиняли Лавраинову появу, як благословення Небес. Місцеве духівництво, схоже, дотримувалося такої ж думки, оскільки на притворі, разом з принцом та поборниками, стояло троє чільних проповідників міста, що з такої нагоди повдягали святкові ряси. А один з них, гладкии настоятель собору Святого Падара, навіть схвально кивав, коли Лавраин таврував Поборчу Раду та Священну Канцелярію за їхню беззубу позицію.
Коли народ удосталь нагорлався, Лавраин підвів руку, закликаючи до уваги, и повів далі:
— Велике лихо спіткало нашу землю. Зараз у Лахліні немає короля, бо єретик не може бути королем, а Побор- ча Рада, яка повинна оголосити ім’я нового, бездіє. Тому я, за правом старшого принца Дому О’Тигелвах, беру на себе обов’язки реґента королівства і.
Натовп радісно заревів заглушивши иого наступні слова. Лавраинові довелося перерватись і зачекати кілька хвилин, поки люди вгамуються.
— Сьогодні ж я розішлю в усі кінці країни листи з моєю відозвою та першими указами. Серед іншого, я скасовую всі розпорядження Імара аб Ґалвина, видані ним з того моменту, коли він скинув маску, за якою ховалась иого потворна сутність, і відкрито виступив проти Святої Віри. Я закликаю Священну Канцелярію та Поборчу Раду припинити загравання з ним і дати иому рішучу відсіч — так само, як це роблю я. А всіх вельмож, урядовців та вшськових офіцерів суворо застерігаю від виконання злочинних наказів віровідступника. Раніше вони могли чинити так з невідання, вважаючи, що коряться законному королю, та тепер усе стало на свої місця, відсьогодні Лахлін має законного реґен- та, а Імар аб Ґалвин — лише бунтівник і самозванець. Кожен мусить чітко усвідомити, що подальша служба иому є нічим іншим, як державною зрадою. Навіть більше того, це є зрадою Святої Віри! Це злочин не лише проти людських, а и проти Дивових законів, і для таких людеи не буде прощення ні на землі, ні на Небесах. На всіх них чекає смерть, а після неї — вічні муки в Ан Нувіні!
Люди на площі заходилися викрикувати: „Смерть! Смерть!“ Лавраин, зробивши чергову перерву в своїи промові, відверто насолоджувався народною підтримкою.
— Днями в Бланасі сталося нещастя, — знову заговорив він. — Китраилові прислужники завдали підступного удару, забравши життя трьох видатних синів Лахліну, мужніх захисників Святої Віри. А до того були вбивства в Касневи- ді и Дин Делгані... Я питаю себе: чому ці покручі так розперезалися? Чому не ховаються, як ховались раніше? Чому не крадуться тишком на західне узбережжя, щоб утекти на не- честивии Абрад? На це я знаходжу лише одну відповідь — у всьому винен Імар аб Ґалвин! Саме иого зрадницькі дії, спрямовані проти Конґреґації, розв’язали чаклунам руки, надихнули їх на ці зухвалі напади. Поборники Святої Віри століттями успішно протистояли єресям, чаклунству и відьомству, захищаючи нашу благословенну землю та її до- брочеснии народ, але зараз Імар-відступник підло б’є їм у спину, заважає виконувати священну місію, покладену на них Великим Дивом. Наразі він є наибільшою загрозою для Лахліну, а без нього, без иого сприяння чаклуни та єретики будуть безсилі. Недавно я мав розмову з вашим старшим поборником, лордом Ідиром, якии через поранення не зміг виити до вас разом зі мною. Він цілком поділяє мою думку, що наша наиперша задача — зупинити Імара аб Ґалви- на, якии здіимає смуту в країні, сіє поміж людеи розбрат і цим грає на руку решті наших ворогів. Звичаино, ми не повинні забувати і про бунтівників у горах, і про їхніх спільників у містах, але головну увагу маємо зосередити на корені всього зла — єретикові, що сидить на троні. Марно боротися з наслідками, не усунувши їхньої причини, тому зараз нам треба думати про те, як приборкати заколот у Ханґова- ні и відновити єдність країни.
Далі Лавраин уже не згадував про чаклунів, а довго и натхненно просторікував про короля Імара, насилаючи на иого голову всі можливі прокляття. Врешті Йорверт зрозумів, що більше нічого корисного не почує, дав знак Ківано- ві, і вони вдвох стали прокладати собі шлях крізь натовп до дальнього краю площі. Люди перед ними, хаи і неохоче, але слухняно розступалися, бо обоє були вдягнені, як шляхтичі середньої руки, і мали на боці шаблі. А простии народ, дарма що не любив панів, волів з ними не заводитися. Коли Йорверт сам вибирався в місто, то з міркувань непримітності видавав себе за звичаиного городянина, але з Ківаном такии номер не проходив — від нього за милю відгонило шляхетським гонором.
Вони мовчки проминули людне середмістя і звернули на пустельну, заметену снігом вуличку. Лише тоді Ківан запитав:
— І що ти про це думаєш, Еинаре?
— Ну, по-перше, — відповів Йорверт, про всяк випадок огорнувши себе та свого супутника спеціальним плетивом, яке не глушило звуки, але випадковим чином спотворювало слова, щоб їх не можна було розібрати, — Лавраин навіть не підозрює, що ми заодно з королем.
