— Схоже на те, — кивнув хлопець. — Мабуть, тои чор- нии вирішив нічого иому не говорити. Чи, може, и сам не знав. Та все одно дивно, що Лавраин прямо не пов’язав короля з нашим повстанням. Я чекав, що він буде категоричнішим і звинуватить иого у змові з нами, а не просто в сприянні нам.
— Я теж цього чекав. Проте Лавраин виявився розумнішим і в межах своєї поінформованості вчинив цілком правильно.
— Як це? — не збагнув Ківан.
— Він виходив із припущення, що ми самі по собі, а король лише грає нам на руку своїм протистоянням з побор- никами. Не знаю, що иому наговорив тои чаклун, — Йор- верт мало не сказав „Феилан“, але вчасно стримався: Ківа- нові не було відомо, що особу чорного розкрито, — та, зрештою, це не важливо. Головне, що Лавраин має загальне уявлення про наші можливості і своїм сьогоднішнім виступом дає зрозуміти, що не збирається з нами воювати. Навпаки, хоче згорнути операцію в горах і спрямувати сили поборників проти короля. На иого думку, це для нас вигідно — і, власне, за інших обставин так воно б і було.
— Тепер розумію, — сказав Ківан. — Таким чином Лав- раин сподівається вбезпечити себе, переконати нас у тому, що нам невигідно иого чіпати.
— І що наиприкріше, це справді так, — похмуро мовив Йорверт. — Якби я знав, що він стане на таку позицію, то вбив би иого ще до виступу, не побоявся б накликати на себе гнів леді Елвен. Звичаино, тоді б поборники не забарились оголосити, що ми змовилися з королем і діємо в иого інтересах, але шляхта, особливо вища, у це не повірила б. Та тепер ситуація змінилася — причому змінилася радикальним чином. Якщо ми вб’ємо Лавраина, то кожен, хто вміє думати, задаватиметься питанням: навіщо чаклунам иого смерть, коли він націлився на короля і збирався відкликати з Архарів поборчі віиська. — Йорверт скрушно похитав головою. — А я ж від самого початку пропонував позбутись иого, підлаштувати якиись нещаснии випадок. Нажаль, мене не послухали. І доваландалися з ним до того, що він може звести нанівець усю користь від нашого повстання, просто проіґнорувавши иого. Та и поборникам це на руку, вони вже переконалися, що ми не на їхні зуби, і радо вхопляться за таку можливість. Мовляв, і хотіли б упоратися з нами, але є важливіші справи. Король- єретик, що засів у столиці, стра- шнішии за сотню чаклунів.
Ківан недбало стенув плечима.
— Ну и нехаи собі идуть наХанґован. Королівська армія їх переможе. А ми цьому посприяємо. Хіба ні?
— Якби ж то! Проте я певен, що зараз вони не вирушать наХанґован, а до весни сидітимуть у Бланасі, стягуватимуть сили. Звичаино, вголос про свої плани не скажуть, призначать близьку дату наступу, але потім потроху відсуватимуть її, посилаючись на різні причини.
— Тоді король матиме вдосталь часу, щоб зміцнити своє становище, — зауважив хлопець. — А ми за зиму зберемо ціле чаклунське вшсько, а потім просто винищимо поборників. Геть усіх, до єдиного.
Вони саме звернули у вузенькии провулок, де їх уже точно ніхто не міг помітити, і перенеслися в Тиндаяр.
— Ну, гаразд, — сказав Йорверт. — Тепер іди в Ханґован, розкажи леді Елвен про все, що ми тут бачили та чули.
— А ти?
— Маю деякі справи наАбраді. Повернусь увечері з черговою партією припасів.
Як завжди після вилазок за межі табору, вони узгодили, що говоритимуть решті повстанців, щоб їхні розповіді не містили суперечностеи, після чого Ківан подався в напрямку Ханґована, а Йорверт вирушив на південнии захід. Він швидко проминув море, проишов під Кередіґоном, Ґви- донедом, Івронахом та Тір Алминахом, зачепивши по дорозі краєчок Сеишану, і врешті дістався до Ґулад Данану.
Саме в ціи країні Йорверт зараз офіцшно перебував, здіиснюючи подорож по Абраду, задля якої буцімто і взяв академічну відпустку. Керівництво кафедри природних явищ, де він був аспірантом, поставилося до иого бажання побачити світ із цілковитим розумінням, так само не виникло заивих запитань і в університетських знаиомих. А от Йорвертів батько, герцоґ Нарвонськии, був украи незадо- волении синовим рішенням, яке означало, що він закінчить навчання и отримає ступінь маистра маґії та філософії на рік пізніше, ніж планувалося. Його незадоволення підігрівалося ще и тим, що Йорверт надумав подорожувати інко- ґніто, не відкриваючи свого імені. У своєму останньому листі, надісланому до Кованхара через відьму Ваирін вер Бре- ніш, що саме гостювала в Нарвоні, герцоґ наполягав, щоб син, коли вже зважився на цю безглузду пригоду, бодаи поводився відповідно до свого високого становища, зупинявся на гостину при королівських та княжих дворах, заводив корисні знаиомства з тамтешніми вельможами. Проте Йор- верт твердо відповів, що вся суть иого мандрівки якраз і полягає в анонімності та непомітності — мовляв, він хоче побачити життя людеи у різних куточках Абраду ізсередини, а не з висоти своєї знатності та багатства. На цьому иого двосторонніи зв’язок з родиною урвався, і далі Йорверт просто навідувався в міста, що лежали на маршруті иого вдаваної подорожі и надсилав до Нарвона листи з вітаннями.
Утім, не з одними лише вітаннями — Йорверт продовжував переконувати батька, щоб тои задіяв усі родинні зв’язки в сусідніх з Івронахом країнах і забезпечив потужну підтримку тим членам Університетського Маґістрату, які виступають за проголошення Кованхара вільним чаклунським містом. Це був наступнии пункт у иого плані з відвернення уваги від лахлінських подіи. Боротьба чаклунів за незалежність Кованхара, яка зрештою призведе до відокремлення від Івронаху иого західної частини — Еис Ґе- дану, завдасть відьмам чимало
