иого разом із собою в повітря, і вони помчали на північнии схід з такою карколомною швидкістю, що Йорвертові аж дух захопило.
— Дякую, пані! — гукнув він, намагаючись перекричати свист у вухах. — Ви нагодилися дуже вчасно. Без вас я б не впорався. А як ви дізнались?
— Сама не розумію. Просто відчула, що ви в небезпеці. Дуже чітко відчула, дуже гостро — і за цим відчуттям навіть змогла зорієнтуватись, у якому напрямку вас шукати. Ви вистежували Феилана аб Мередида?
— Ще ні, але збирався. Згодом хотів заити до Кіннана аб Мадоґа, обережно розпитати иого, та спершу вирішив надіслати листа батькам.
— Ясно. Тепер це буде складніше, ніж досі. Схоже, Ворог оголосив на вас полювання.
— Схоже, що так.
Решту шляху вони подолали мовчки, бо розмовляти в таких умовах було важко. Йорверт пильно стежив за потоками Темної Енерґії, побоюючись нового нападу, проте в Тиндаярі все було спокшно. Китраил не квапився надсилати по иого душу ще одного демона.
Досягнувши Вельґінської затоки, що омивала середньо- західне узбережжя Лахліну, Елвен уповільнила політ, зупинилася, и обоє стали на ноги. Йорверт не міг бачити обличчя дівчини, але чув її рівне дихання і був украи вражении тим, що після такого швидкого и тривалого левітування вона нітрохи не втомилася. Сам би він зараз упав і ще б довго не зміг підвестися.
— Отже, — сказала Елвен, — вам доведеться відмовитися від прогулянок на Абрад. Ви були пов’язані з Ворогом,
і тепер очевидно, що він досі відчуває вашу присутність.
— Гадаю, що в Тиндаярі він може відчути будь-кого,— зауважив Йорверт. — За винятком, хіба що, території під Лахліном.
— Так, можливо. Тому це обмеження стосуватиметься всіх. А вас — у першу чергу. Розумію, вам треба прикривати свою відсутність на Абраді, і мене нітрохи не обтяжить раз на тиждень надсилати ваші листи. Самі бачили, що з одним демоном я легко впораюсь, а від кількох легко втечу.
— Бачив, але...
— Це не пропозиція, лорде Йорверте,— голос Елвен став жорстким. — Це моє рішення. А вам я забороняю и носа потикати за межі Лахліну. Ви надто важливі для нашої справи, щоб даремно ризикувати собою.
Йорверт зітхнув.
— Аякже Феилан аб Мередид? Ми відмовимось від иого пошуків?
— За таких обставин доведеться відмовитись. Якщо він продовжить втручатися в події на Лахліні, ми схопимо иого на гарячому, а якщо це була одноразова акція, то помста зачекає.
— Ви знаєте мою думку, пані, — сказав Йорверт. — Феи- лан не та людина, якіи доручили б систематичну підривну діяльність. Йому просто сказали, що треба зробити, і не стали пояснювати, навіщо.
— Тоді він тим більше нас не цікавить. Я все-таки сподіваюсь, що Ворог і далі обмежуватиметься такими дрібними диверсіями і не наважиться відкрито нацькувати на нас своїх слуг.
— Чому?
— Бо інакше всі абрадські чорні довідаються, що можна володіти Темною Енерґією і не коритись Китраилові. Мало того, ваш приклад свідчить, що кожен чорнии має шанс позбутися залежності від Ан Нувіну. Невже ви про це не думали?
— Ще не мав часу подумати, пані. Правду кажучи, досі я не вірив у своє звільнення.
— Ну, тепер ви переконалися. Гадаю, серед ваших колишніх колеґ знайдеться чимало таких, хто пішов на службу Ворогові не з ідеиних міркувань, а задля сили. І вони радо вхопляться за можливість звільнитися від пут, зберігши владу над Темною Енерґією.
— Певна річ,— підтвердив Йорверт. — І для нас це вигідно.
