Енеїда

238] А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший,
239] Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла.
240] Каже послам тоді, що прибули із етольського міста[405],
241] 3 чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали.
242] Всі тоді змовкли, і Венул[406] слухняно почав говорити:

243] «Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський
244] Табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали.
245] Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя.
246] В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану,
247] Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй.
248] В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми,
249] Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали,
250] Хто затіває війну і що привело нас у Арпи.
251] Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим:
252] «О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці
253] Древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть
254] І починати вам каже війну цю непевну? Усі ми,
255] З тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували.
256] Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю,
257] И тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі
258] Терпимо кари страшні ми за злочини наші колишні.
259] Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає
260] Зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські[407], і месник
261] Сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки.
262] Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея[408] .
263] Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже
264] Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі
265] Ідоменея, ні локрів[409] на березі Лівії. Навіть
266] Сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув
267] Зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо
268] Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних
269] Вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись,
270] Милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний.
271] Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах,
272] Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють[410]
273] (Друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням
274] Жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді,
275] Як на небесні тіла у безглузді своєму залізом
276] Сам нападав і поранив правицю Венери[411]. Тому-то
277] Не намовляйте мене до такої війни; після згуби
278] Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде,
279] Бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила.
280] Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви,
281] Всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли
282] В грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви,
283] Що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною
284] Силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє
285] Іди земля[412] породила мужів, то пішов би війною
286] Сам на міста інахійські[413] дардан[414], і греки ридали б,
287] Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими
288] Мурами Трої не все було гладко, то це учинила
289] Мужність Енея і Гектора, що затяглася так дуже
290] Еллінська та перемога й прийшла на десятому році.
291] Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні,
292] Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте,
293] Як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю».
294] Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю,
295] І його думку почув ти про цю завірюху воєнну».

296] Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців
297] Гомін пройшов невиразний, — як скелі задержать бурхливі
298] Води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній
299] Берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх
300] Угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні,
301] Цар їх богам помолився, а потім з високого трону
302] Так починає: «Латинці, волів би я, й краще було б це,
303] Щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились,
304] Щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом.
305] Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом
306] Непереможних богів, їх ніякі бої не жахають,
307] Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали
308] Ви ще надію на поміч етольську[415], покиньте сьогодні,
309] Кожен надію хай має в собі, а яка вона марна,
310] Кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна
311] Ця зруйнувала, — перед очима то вашими, все це
312] В вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки
313] Вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш
314] Бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне
315] І розкажу кількома вам словами, — послухайте пильно:
316] Є в мене поле старе, межує воно із рікою
317] Туською[416], аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки
318] Сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті
319] Плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають.
320] Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть
321] Приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу
322] Установімо, й до влади в державі їх теж допустімо.
323] Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують.
324] Як забажають шукати десь іншого краю й народу
325] Й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо
326] Із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше);