Енеїда

779] Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може,
780] Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити,
781] Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами,
782] Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути
783] Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину,
784] Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає:
785] «Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне[428] ,
786] Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини,
787] В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо
788] Через вогонь по великому жару ступаєм ногами[429], —
789] Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму
790] Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну,
791] Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї;
792] Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть
793] Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави
794] В рідні міста повернуся б». Зглянувся Феб і молитви
795] В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв:
796] Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю
797] Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив, — —
798] Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро
799] Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули
800] Пильну увагу свою і очі свої на царицю.
801] Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі,
802] Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру,
803] Поки аж він долетів і, уп’явшись під голою груддю,
804] Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.
805] Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку,
806] Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці
807] Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить,
808] Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий,
809] Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді,
810] Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі
811] Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився,
812] Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає.
813] Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився
814] І, задоволений з втечі, в середину війська сховався.
815] Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою,
816] Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло
817] Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть,
818] Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає.
819] Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки,
820] До однієї з подруг, яка їй була найвірніша, —
821] З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою, —
822] Так почала говорить: «До хвилини цієї, сестрице
823] Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана
824] Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.
825] Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину —
826] Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом.
827] Отже, прощай!» Це мовить, і віжки пускає, й на землю
828] Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне
829] Стигне поволі, на шиї зів’ялій голівка повисла,
830] Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней,
831] Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний
832] Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки
833] Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри,
834] Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою,
835] З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.

836] А спостережниця Трівії Опія довго на горах
837] Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно.
838] Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім
839] Юну Каміллу вона, уражену смертю смутною,
840] Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця:
841] «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила,
842] Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній,
843] В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану
844] Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани
845] В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави
846] Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла
847] Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить,
848] Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий
849] Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту,
850] Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою
851] Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна
852] Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом.
853] Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього:
854] «Де це ти, — каже, — блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе
855] Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити.
856] Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?»
857] З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка[430]
858] Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає,
859] Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися
860] Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула
861] Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця.
862] Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла,
863] І зашуміло повітря, і в тіло вп’ялося залізо.
864] А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов
865] Стогін останній, забувши його серед поля чужого,
866] Товариші у пилу придорожнім його залишили;
867] Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.

868] Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся;