Енеїда

417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,
418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.
419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива
420] Їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним
421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні
422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний
423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.
424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко
425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

426] [204]Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,
427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши
428] Їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,
429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.
430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали.
431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.
432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду
433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.
434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили
435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,
436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному
437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!
438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного
439] Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають,
440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі
441] «Смутку поля» показались, — таку вони назву там мають.
442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання
443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї
444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.
445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,
446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.
447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;
448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову
449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-
451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. Її ж то
452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках «зблизька, —
453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить
454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав
455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:
456] «Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,
457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.
458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,
459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,
460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.
461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,
462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,
463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,
464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.
465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.
466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє».

467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий
468] Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози.
469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,
470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови
471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.
472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла
473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній,
474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.
475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,
476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах
478] Крайніх, — ті ниви окремо прославлені в війнах герої
479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний
480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі
481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.
482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко
483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,
484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,
485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.
486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —
487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,
488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.
489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги
490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій
491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли
492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —
493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло
495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він: